Таблиця множення в мультиках
2.0
Гра Таблиця множення в мультиках - нова версія авторської навчальної комп'ютерної програми з матем...

Навчальні програми:

Програма з математики Математика       Програма з природознавства Природознавство


Таблиця ділення в мультиках 1.0
1.0
Таблиця ділення в мультиках - авторська, безкоштовна комп'ютерна навчальна програма з математики д...

Публікація на сайті

Об'яви

Це цікаво!

Зараз на сайті

Сейчас на сайте 0 пользователей и 1 гость.

4. Легенди про Довбуша


Легенди про Довбуша

Дзвони Довбуша

Одного разу, за панською роботою, помер бідний чоловік, а його жінка пішла до пана просити якоїсь допомоги, щоб чоловіка поховати.

Пан сердито відповів:
— Яка ж мені користь ховати голодранців? Хіба за це подвійно мені відслужиш!
— А дітей на кого залишу? — з горя вимовила жінка.
— Як нема на кого, то потопи їх,— байдуже сказав пан.

Жінці стало боляче, і вона випалила:
— Ой, немає на вас Довбуша, щоб його добре запам'ятали!

Пан не відізвався, а другого дня бідну жінку жандарми до крові скатували.

Лежить бідна, стогне, а раз лиш до хати заходить незнайомий хлоп і питає:
— Чи правда, що піп узяв корову за похорон?
— Ой, чи правда, ще й яка! — бідкається жінка.
— А то чи правда, що вас пан звелів побити?
— Ой, звелів, громи би його побили! Ще казав і дітей потопити.

Тоді незнайомий чоловік вийняв гаманця з-за пазухи і сказав:
— Ось маєте, невістко, гроші, купіть для дітей одяг та хліб, підшукайте собі корівчину, а з паном я вже сам порахуюся.

Жінка до сліз зраділа, питає:
— А ви що за чоловік?
— Я той, котрим ви пана налякали.


Відтоді в тому сем, де жила вдова, лячно стало панові жити. Раз лиш каже він до своєї жінки:
— Знаєш, небого, Довбуш може нас бідними зробити. Мусимо тікати звідси...

А в пана був наймит, що називався Довбущук. Йому пан і звелів зготувати фіру, щоб увечері бути в Рахові. Хлопець погодився виконати панське веління, але поставив і свою вимогу:
— Добре, пане, я піду, лишень будьте добрі зі мною розрахуватися за роботу.
— Як вернемось, то все тобі заплачу.

Наймит помітив, що пан хитрує, бо все майно порозносив поміж своїх сусідів.
Однак хлопець подумав собі щось і погодився рихтувати пана у дорогу. Невдовзі вже всі дорогоцінності пана були на возі. Зверху присіла товста жінка зі своїми двома дочками.

Далеко за селом, серед темного лісу, наймит зупинив коней. А пан на слугу:
— Іване, чого серед лісу зупиняєшся? Жени швидше коней, поки видно, щоб ліс щасливо перейти.

А Довбущук спокійно:
— Пане, ти наївся й напився, а худобину теж потрібно накормити.

І підкидує коням сіна та посвистує:
— Іване, не свищи, бо ще Довбуш може почути!
— Довбуш мені не страшний... А зі мною чесно вирахуйся, бо, бігме, лиш свисну, і Довбуш зараз буде тут!

Хоч як пан трясся над грішми, зачувши про Довбуша, налякався ще більше. Мусив виплатити слузі все, що належало, ще й просити, аби той їхав.

Слуга пообіцяв усе зробити, але наперед прикриває пана та його сім'ю плахтою. Пан опирається, а слуга толкує:
— Ховаю вас. А як Довбуш з'явиться, скажу, що везу скарб.
— Іване, такого не говори, бо тоді Довбуш захоче подивитися скарби. Ти краще скажи, що до Рахова дзвони везеш.

Довбущук згодився:
— Я скажу так, як пан радить. А як Довбуш не повірить, то най сам спробує.

Пан ледве промимрив:
— А як?
— Ну, прямо так,— радив Довбущук,— як тебе Довбуш ударить палицею, тоді ти не кричи, як той дурень, і не плач, як дитина, а дай голос великого дзвона. А коли твою
панію досягне, то най тоншим голосом обізветься. Доньки — ті вголосяться замість малих дзвонів.


Пан зітхнув трохи легше, а пані з доньками, як учули про Довбуша та його буки, ще більш налякалися.

Нагодував Довбущук коней і везе панську родину під плахтою. Далеко в лісі гукає грізним голосом:
— Стій! Я Довбуш! Куди дорогу тримаєш?
— А ти не бачиш,— відповідає сам собі вже своїм голосом,— дзвони везу до Рахова.
— Дзвони? — знову по-довбушівськи каже.
— Хотів би я почути, чи файний мають голос.

Уперіщив палицею по панові, а той і озивається голосом великого дзвона.
— Бом-бом!
— Ов, файний голос,— прихвалив слуга і тут же потягнув пана ще раз. А тоді й дружину панову посягнув:
— Бім-бом! — озвалась та.
— І цей голос мені любиться, — каже слуга.
— А тепер ще й малі спробую.
— Дзень-дзелень, дзень-дзелень... — задзвеніло під плахтою.
— І ці нічого, але великий мені найбільше сподобався, — примовив Довбущук і ще кілька разів сягнув пана похребту. Коли вчув, що пан ледве бомкає, каже своїм звичайним голосом:
— Добродію Олексо, ти вже чув голоси дзвонів, то прошу залиш їх, бо ще порозбиваєш...

І крикнув на коней:
— Вйо, чорногриві!

Від'їхав, зняв плахту, а панство ледве дихає. Пан нічого й не здогадується, стогне й дякує Довбущукові:
— Ей, Іване, якби ти не впросив Довбуша, то я богу душу віддав би.
А Довбущук лише посміхнувся на те, радий що провчив панів.

Як Довбуш купця замурував


Давно-давно, коли ще в Карпатах гуляли опришки, у верховинських селах вони мали своїх людей, які переводили їх лісами з Галичини у Волощину чи Угорщину.

З села до села вони переходили через гори, ріки, так скорочували собі далекі дороги. А куди вели дороги, лише месники та їх довірені люди знали.

Вели такі стежки з Космача аж до Сігета. Одна з них пролягала через Чорногору, а друга — попри гору Піп Іван. Коло Рахова є місце, де побратими Олекси Довбуша переходили через Тису. Спочатку переганяли убрід коней, а самі йшли по смерековій довгій кладці, перекинутій з одного берега на другий.

У народі збереглися перекази, що саме тут Олекса Довбуш часто зупиняв купців, забирав у них гроші й худобу. Золото опришки зсипали у бербениці, прив'язані до сідел на конях, а корів та овець роздавали бідним селянам.

Та одного разу купці домовились із сігетськими цісарськими жовнірами про те, щоб спільно влаштувати засаду на опришківському переході. У домовлений день сюди прибули великі сили, нарихтували рушниці-порохівниці й чекали на опришків.

Однак Олексу Довбуша попередили добрі люди про наміри купців та жовнірів. Тоді він зі своїми легінями перейшов Тису в іншому місці та й ударив нечекано для жовнірів ззаду.

Військо, що чатувало перехід, розгубилося і почало тікати.
Але не вдалося втекти купцеві, який привів сюди жовнірів. Поставили його опришки перед Довбушем. А купець і ноги отаманові ладен цілувати, лише б життя йому подарував.

Довбуш поглянув на своїх хлопців та як подумав, що через цього недолюдка всі вони могли пропасти, сказав:
— Нас не знайшла смерть, а тебе, гаде, знайде. Бо ти кров людську п'єш, а твоя кров чорна, як смола...

За наказом отамана опришки замурували купця в скелі, яка висить над прірвою. Оповідають, що під час бурі чути, як камінь стогне. Але то стогне не камінь, а замурований купець.

Топірець Довбуша


Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п'ять років.
Вийшов він якось на двір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
— Ади , який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужає.

Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:
— Свій топірець я заб'ю в пеньок, і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.

Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, щоб мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність. Якщо хто на ходу перестрибував те колесо, то той вважався сміливцем і брав його Олекса до себе воїном.

Жили тоді хлопці у печері, яку самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам'яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.

Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір'ю ходив по дрова. Підійшли вони до того пенька, й Олекса каже:
— Ану, хлопці, тягніть цей топірець. Та ніхто не міг витягти. Раз прийшов Олекса до матері.
— Мамо,— каже,— я тепер найдужчій у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягни. А мати в сльози;
— Тебе багачі збираються вбити.
— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев'ятьма зернами ярої пшениці.

Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна вбити Олексу, та й пририхтували все.

Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А топірець, як він його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах.

Три волосини Олекси Довбуша


Олекса був простим легінем, вівчарив. А раз надійшла туча. Він став під смереку, аби перечекати. А на небі гримить і лускає. А під другою смерекою стоїть чорт. Тільки блисне — чорт язика покаже і під землю сховається. І так двічі зробив. На третій раз не видержав Олекса, узяв пістолю і вистрелив у чорта. І лише закурилося за чортом.

Нараз перестав падати дощ, і гриміти перестало. Олекса вигнав овець на пашу, а сам зачав собі щось співати. Видить — навстріч іде якийсь чоловік. І зазвідав сей чоловік вівчаря Олексу, що він хоче за те, що убив чорта. А той каже, що нічого не хоче, лише аби його куля не могла пробити, аби сокира не могла втяти, аби мав велику силу.

І як се промовив Олекса, чоловік пішов собі й за. якийсь час вертається. Приніс Олексі три волосини. Одну волосину — про силу. Другу волосину — про сокиру. Третю волосину — про кулю.

Олекса подякував чоловікові, заклав ті волосини собі в голову і відтоді став робити, що хотів, ніхто не міг із ним порадити.

І стрівся раз Олекса із красною жоною. Жону кликали Дзвінка. Признався він Дзвінці про три волосини, які має на своїй голові. Все, як було, переказав. А забув Олекса, що той чоловік, який давав йому три волосини, казав, що ніхто не має про це знати. І задрімав раз Олекса коло Дзвінки. А вона витягнула з легіневої голови одну волосину, котра була від кулі. І дала своєму чоловікові.

А Штефан заклав ту волосину у свою рушницю та й застрелив Довбуша.

Довбушева криниця і скарб біля Діброви

У лісі Діброві є криниця, з якої Довбуш пив воду, коли ішов у напад на Богородчани. Говорять, що Довбуш як вертався з Богородчан, закопав золотий ланц під дубовим пнем.

Камінь на Голиці біля Старуні

У Старуні на горі Голиці є Хорошівське поле. Довбуш там закопав гроші і приклав зверху каменем. Як кинув, то земля здригнулася.

Дмитро Кипещук хотів добути з-під каменя гроші, обкопав навколо, але камінь не зрушив з місця. Коли робили дорогу до бурової на Голицю, камінь пригорнули землею.

Підтримка сайта

Навчальні програми

1.0
Тест з природознавства "Вгадай тваринку"
Тестуюча комп'ютерна програма з природознавства "Н...
1.0
Тест з природознавства "Вгадай квіточку"
Навчальний тест з природознавства Назви квітку або...

Навчальні програми

1.0
Навчальна програма "Рух у часі"
Демонстраційна навчальна програма з математики для...
2.0
Навчальна програма з математики Арифметика 2.0
Безкоштовна та проста програма - гра з арифметики...

Банер сайту

Ми будемо вдячні, якщо Ви встановите на своєму сайті наш банер!
Банер нашого сайту
Код банера:
<a href="http://obuchonok.com.ua/" target="_blank"> <img src="http://obuchonok.com.ua/banners/obuchonokua1.gif" width="88" height="31" alt="Обучонок - дослідницькі роботи і творчі проекти учнів"></a>
Усі банери...

Партнери і статистика