Публікація на сайті

ROSLINY_SYMVOLU.jpg
Тематика проекту: 
Українська література
Автор проекту: 
Штогрин Христина
Керівник проекту: 
Журавель О. П.
Найменування навчального закладу: 
Городницька ЗОШ І-ІІ ст.
Клас: 
8

У процесі написання учнівської дослідницької роботи з української літератури на тему "Рослини – символи України" автор береться зібрати культурну спадщину українського народу, пов'язану з рослинами, які мають для українців символічне значення. В дослідницькій роботі про рослини досліджуються звичаї та обряди села, пов'язані з рослинами-символами.

Докладніше про проект:


У межах навчального дослідницькому проєкту з українскої літератури на тему "Рослини – символи України" учениця зібрала довідкову інформацію щодо ролі калини, верби, дуба, барвінка, мальви та чорнобривців у житті українського народу. У творчому проєкті зібрані казки, пісні та прислів'я, пов'язані з цими рослинами, описується їхнє значення та народні повір'я.

У процессі створення учнівського міні-проєкту з українскої літератури на тему "Рослини – символи України" автор розширила знання про рослини-символи рідного краю, їх призначення та використання в українських святах і обрядах. Також ученицею була зібрана усна народна творчість, присвячена народним рослинам-символам.

Зміст

Вступ
1. Калина так хизується красою.
2. Де срібліє вербиця.
3. Ой чого ти, дубе.
4. Барвінковий край.
5. Мальви цвітуть край вікна.
6. Чорнобривців насіяла мати.
Висновки
Список використаної літератури
Додатки

Вступ


Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місце, де вона народилася, де минуло її дитинство, те родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини, де живуть її мама і тато, дідусь і бабуся, сестри і брати. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас – вийде велика держава Україна.

Кожен народ має свої святині, свої символи, оспівані образи дерев, квітів, птахів, тварин. Є вони і у нашого українського народу. Калина, верба, дуб, барвінок, соняшник, мальва, чорнобривці… Чимало є рослин-символів в Україні. А якщо запитати себе: «Чи багато ми про них знаємо?». У народі кажуть: «Хто не дбає про коріння, той і не збере насіння». І тому все те краще, що дісталося нам у спадок, ми повинні шанувати і берегти, аби передати нащадкам.

Мета:

  • Розширити знання про рослини-символи рідного краю, їх призначення та використання в українських святах і обрядах;
  • Розвивати спостережливість, творчі здібності;
  • Виховувати в собі любов, повагу до навколишньої природи, бажання зберігати, охороняти її красу.

Завдання:

  • Ознайомитися з рослинами-символами рідного краю.
  • Дослідити звичаї та обряди нашого села, пов'язані з рослинами-символами.
  • Зібрати усну народну творчість, присвячену народним рослинам-символам.

Щоб по-справжньому полюбити свою землю, її неодмінно треба пізнати. Треба вчити історію рідного краю, знати його звичаї і традиції. Саме бажання дізнатися більше про рослини-символи і змусило мене вибрати тему моєї дослідницької роботи «Рослини – символи України». У своїй роботі досліджувала такі рослини-символи як калина, верба, дуб, барвінок, чорнобривці, мальви.

Для того, щоб дослідити ці рослини, мені довелося прочитати багато книг, зустрітися з старожилами нашого села, щоб записати легенди, пісні, зібрати прислів’я, приказки, загадки.

Калина так хизується красою


Одним з улюблених символів українців є калина. В усі пори року калина є окрасою двору. Не було такої хати, де не росла б калина – не лише як окраса, а і як символ нашого внутрішнього світу, нашої духовної спадщини.

Її назва – від слова «калита», тобто «загартовувати». А в цьому процесі воєдино зливаються дві могутні стихії – вогонь та вода, і сходяться вони в найміцнішій речовині – металі. Саме завдяки цьому стоїть калина завжди червоною – і в сирі тумани, і в холодні зливи, і в нещадні суховії, й в люті морози.

Калина є і символом рідної землі, отчого краю, батьківської хати, безсмертя. Помираючи на чужині, українці просили посадити на могилі червону калину. Тож і садили її на могилах чумаків, козаків, які загинули в бою.

Калина є також символом дівочої краси, чистоти. Тому і вишивали дівчата на своїх сорочках та рушниках калину.

Калина – символ України, вірна супутниця людини від народження і до останніх днів. Вона була потрібна в різних обрядах. Коли приходили вітати, батьків з народженням дитини, приносили хліб як символ достатку, корінь життя, гроші як символ багатства і обов’язково – калину як символ краси, здоров’я рідної землі.

Калину використовують у весільних обрядах, називають весільним деревом. Моя сусідка, Швець Одарка Андріївна, мені розповіла, що калиновим цвітом і ягодами оздоблювали весільне гільце молодої. Дівчата прикрашали кетягами коровай і ставили букет калини на столі перед нареченими, бажаючи краси в подружньому житті та вірного кохання. Калиною прикрашали дівочі вінки. Наречена перед весіллям дарувала милому рушник, вишитий листям і ягодами калини, бажаючи цим сказати, що віддає йому свою красу і любов.

Калина, як і верба, росте над водою. Росла вона також у лузі, у лісі. Колись були у нас цілі калинові гаї.

У деяких місцевостях існували навіть ритуали збору калини, який тривав від «горіхового Спаса» (29 серпня) до другої Пречистої (21 вересня). Цей процес був урочистою подією. Про нього мені розповіла Винник Стефанія Дмитрівна. Дівчата і хлопці святково вдягнені, обирали з-поміж себе дівчину-отамана, котра і сповіщала про день походу, який обов’язково мав бути сонячний. Гурти розходилися по лісі збирати калину – обов’язково з піснею, бо «Ягода калини, зірвана без пісні, не вартує нічого». Тобто, вважали в народі, вона не матиме цілющих властивостей.

Цвітіння калини символізує розквіт дівочої краси: "Цвіте, як калина", "Пишна, як калина в цвіту".Є ще в народі звичай пов'язаний з цією рослиною - традиційний похід дівчат за калиною в ліс. Відбувається він здебільшого після закінчення недільної церковної відправи. У святковому вбранні дівчата збиралися в гурти, уквітчували свої голови віночками і з піснями та жартами рушали в ліс або на луг по червону калину. Тут вони знаходили облюбований кущ, водили навколо нього танок, забавлялися. Потім сідали на галявині й пригощалися спеціально приготовленим до такої врочистої події частуванням. Лунали дотепні жарти, дівчата котрі сміливіші, загадували свою долю, ворожили на хлопців.

Закінчивши гостину, дівчата імітували « напад » на кущ калини. Кожна брала з першої зламаної гілки по дві ягідки в рот, промовляючи при цьому пошепки заповітні слова, звернені до коханого. Обламавши обережно кущ, дівчата знову водили танки, співали. Кожна дівчина підносила вгору кетяги калини, а потім прикладала їх до щік. А ще, забавляючись, дівчата фарбували одна одну ягодами, вплітали гілки калини у свої віночки, оздоблювали ними коси і вже надвечір веселим гуртом поверталися в село.

На порозі рідної домівки дівчину з калиною зустрічала мати. Відтак дві-три гілочки калини вносили в хату, закладали за образи, решту підвішували під стріху будинку, де вона й перебувала до потрібного часу.

З давніх-давен калина згадується в народних думах, переказах, повір’ях, прислів’ях, загадках, про неї складали легенди. Ось такі легенди мені розповідала моя бабуся. (Додаток 1)

Щедро оспівана калина у творах українських письменників Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Ось така вона – калина: символічна й прекрасна, мила й дорога серцю кожного українця, оспівана в народних піснях і легендах, шанована нашими звичаями і традиціями.

Де срібліє вербиця

Поряд з калиною незмінним символом України є верба. «Без верби і калини нема України», - каже народне прислів’я.

Верба – здавна одне з найпоширеніших дерев на Україні, одне з найулюбленіших у народі. Ще довкола біліють сніги, але як тільки сонце на весну  поверне і трохи потепліє, одразу ж на узліссях з’являються ніжні пухнасті котики. Це цвіте верба, нагадуючи, що невдовзі оновлююча пора повсюдного зелен-квіту.

Здавна верба супроводжує людські поселення і оселі. Зустріти її можна майже скрізь. Росте верба на бере­гах річок і ставків, на городах, на пагорбах і на болоті, понад дорогами, біля криниць і джерел. У народі кажуть: «Де верба, там і вода». Тож верба є найперше символом води на землі. А ще верба — сим­вол весни, пробудження природи. Недаремно її цвіт, улюблені всіма нами котики, — то перші весняні квіти на нашому столі, у нашій оселі.

Здавна верба присутня в народних обрядах. Тільки-но пробуджувалась весна, починали зеленіти луки, молодь улаштовувала весняні ігри. Водили хороводи, співали веснянки, прикрашали найкращу дівчину вербовими гілками та котиками.

Найбільшою силою володіє освячена вербова гілка. До наших днів зберігся звичай:  у Вербну неділю, яка настає за тиждень до Великодня, освячувати вербу у церкві. Діти одразу ж біля церкви намагаються проковтнути кілька освячених ко­тиків, щоб горло не боліло, а потім несуть її додому і б’ють нею хатніх, промовляючи такі слова:

Не я б’ю, верба б’є,
Від нині за тиждень буде Великдень.
Будь веселий, як верба, а здоровий, як земля.

Освячену вербу зберігають за образами, як збавительку від різних недуг. Відваром освяченої верби миють голову, щоб позбутися головного болю. Лікують нею ревматизм, лихоманку. У купіль малої дитини теж клали гілку верби, аби дитина росла здоровою.

А ще освячену вербу на городі висаджували. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неї дерево, то воно буде рятівним для людини на схилі віку.

Великий Кобзар, перебуваючи на засланні в Орській фортеці, висадив у пустелі саме вербову гілочку, прижив її, виходив. З неї розрослося велике дерево, назване вербою Тараса. З її живців насаджено цілий гай, що шумить серед пісків Кос-Аралу. Близько 200 вербичок виростив з неї поет, та ще викопав криницю серед пісків, щоб поливати свій гай. 

А які гарні з вербової лози козубки та кошики! А ще з верби виготовляли народні музичні інструменти — кобзи і бандури, бо, зроблені саме з верби, були вони особливо співучими.

Люблять вербу в народі за красу, за притаєну зажуру та гордий сум. Шанують і оспівують її в піснях та у віршах. Про тиху скромну вербу народ склав безліч легенд, прислів’їв, приказок.

Ой чого ти, дубе…


Ще з прадавніх часів шанували наші предки дуба. Його вважали священним деревом, йому поклонялися, приписували чародійні властивості. З цим могутнім деревом люди порівнювали своїх захисників та героїв. Вважали, що дуб був безцінним подарунком богів. Без дозволу жерців або волхвів не можна було зрубати чи пошкодити дуб. Тих, хто порушував заборону, жорстоко карали.

Дуб завжди був вірним помічником людини: ховав від холоду мандрівників, годував їх (у дуплах містилися дикі бджоли), з лика виготовляли личаки, з кори – дубильні речовини та лікарські відвари.

Дуб – чоловіче дерево. Колись давно наші предки спалювали загиблих у бою воїнів на багаттях з дубових дров, оскільки «полум’я дуба очищає душу воїна».

Існував звичай на свято Купала прикрашати себе вінками з дубового листя. Дубовий вінок також дарували найстарішому членові роду – як символ сили, міцності, здоров’я. Вважали, що дуб має велику силу. Спали на дубових меблях, які за повір’ям, додавали під час сну сили.

Під священним дубом у слов’ян відбувалися всі найважливіші події – обряди, зібрання, суди. Навіть одруження відбувалися біля дуба. Наречених тричі обводили навколо дуба за рухом Сонця. На весільний стіл перед молодятами ставили букет із гілочками дуба та калини. На весільному рушнику вишивали дуб і калину.

У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя (Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки), міцного здоров’я й довголіття молодих (Дарую дуби, що в діброві, будьте дужі та здорові).

Коли народжувався син, батьки за народним звичаєм, висаджували два жолуді, коли донька – висівали калинове зерня. У купіль хлопчику кидали гілку дуба, щоб ріс міцним, як дуб. А юнакам бажали: «Будь дебелий як дуб». Юнакам на сорочках вишивали листя дуба як символ чоловічої сили, міцності. Коли будували хату, під фундамент кидали гілки дуба, щоб рід був сильний і довговічний.

Саме цим велетом позначив український народ певні етапи своєї історії, як довговічною віхою. Запорізький дуб, дуб Т. Шевченка, дуб Г. Сковороди… скільки цих могутніх велетнів пережили віки і лихоліття, постали перед нами свідками багатьох давніх подій.

Майже в кожній в області є свій «іменний» дуб, якому понад сто, а то й більше років, під яким відпочивав хтось з історичних осіб. Так, на Верхній Хортиці на Запоріжжі велетенський дуб був свідком, як кошове зібрання під ним писало листа турецькому султанові. Дуб на Черкащині пам’ятає печенігів. А велетом серед велетів, патріархом серед патріархів став найстаріший в Україні дуб, що росте в урочищі Юзефині Рокитнянського  району на Рівненщині. Він свідок тих подій, як збирав подимне з древлян у 884 р. князь Олег, біля нього зупинялися на перепочинок воїни князя Ігоря… Йому вже за 1300 років.

І у нас на Тернопільщині є дуб, якого шанують і старі і малі – у лісовому урвищі Турин поблизу Заліщиків. Кажуть люди, що під тим дубом спочивав Олекса Довбуш, коли навідувався до Борщова карати панів.

Із розповіді свого дідуся я дізналася, що і в нашій місцевості є такий дуб. Він є одним з найвищих дерев. Цей дуб був свідком ближніх за часом історичних подій.

З хвилюванням читаємо на меморіальній дошці, встановленій біля дерева: «9 липня 1943 року біля цього дуба була проведена нарада командно-політичного складу партизанського з’єднання С.А.Ковпака». Саме тому дерево має назву «Дуб Ковпака». (Додаток 3).

Стоїть цей велет серед молодого лісу наче вартовий і нагадує про героїчний рейд партизан у роки Великої Вітчизняної війни.

Про пошану до велетня – дуба можна судити з тієї великої кількості пісень, віршів, прислів’їв, загадок, що склав їх народ.   (Додаток 4)

Барвінковий край

Благословенним і чарівним вважається той край, де барвінок росте. Прекрасна, осяйна ця рослина. І до ґрунту невибаглива, затінку не боїться, мороз не зачіпає її зеленого листу. Саме цю рослину з вічнозеленим листям і небесно-блакитними, схожими на зірочки квітами вважають символом життєвої сили, достатку і здоров’я, символом невмирущої пам’яті та продовження життя. 

Піснями оспіваний, легендами звеличений, барвінок супроводив наших прадідів і прабабусь від колиски до могили. У барвінку купали немовлят, щоб росли вони здоровими і красивими; барвінком прикрашали коси дівчат, весільне гільце, фату нареченої і коровай; з нього плели дівчата вінки і кидали їх у воду на свято Івана Купала, загадуючи на судженого; барвінком устеляють останню путь людини, висаджують його на могилі як символ вічної пам’яті.

У народі кажуть, що названа ця рослина на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Наукова ж назва походить від латинського слова, що в перекладі означає «перемагати». За іншими тлумаченнями – від близького до нього слова із значенням «обв’язувати», «обвивати».

У різних місцевостях є свої народні назви: це і барвін, і барвін-зілля, і барвінець, барвінок хрещатий. Має ще такі специфічні назви: зеленики, могильник, зеленка. А лагідно – барвінонько, барвіночок, барвінчик, барвінничок.

За українськими народними уявленнями, барвінок символізує трійцю: дитинство, зрілий вік, старість; батька, матір, дитя; весну, літо, осінь; вічне нев’януче кохання, нестаріюче життя, пам'ять.

П’ять пелюсток квітки, за легендою, - п’ять запорук щасливого сімейного життя: перша пелюстка – краса, друга – ніжність, третя – пам’ятливість, четверта – злагода, п’ята – вірність.

Барвінок – це символ першого кохання та шлюбу. Тому-то його використовують для весільних обрядів. Про це мені розповіла жителька нашого села, вчителька-пенсіонерка Турчин-Оберишин Емілія Миколаївна. Вінком із листя барвінку вміло прикрашали весільний коровай. Жодне весілля не обходилось без цього символу вічної краси і молодості. Ця квітка прикрашала коровай. З її листочків виготовляли обрядові квіти для дружок.

У весільному ритуалі вічнозелене зілля символізувало вірне кохання, чистоту шлюбу, незрадливість у подружньому житті. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев’янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця – як символ вічного усталеного буття.

«Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне», - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір’ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях.

До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил – щоб шлюб міцно оберігався. Дівчина, яка починала дівувати, мати давала у пазуху пучок барвінку із найдавнішої родової могили, щоб оберігав її долю, дівочу честь.

Іноді нареченим випікали спеціальний невеличкий хлібець (у вигляді голуба) із покришеним листям барвінку, щоб не розлучатися ніколи.

А ще Емілія Миколаївна мені розповіла, що якщо батьки хотіли, щоб діти їх побралися, то на свято великомучениці Катерини, що тримає в своїх руках дівочу долю, давали ще малим з’їсти по листочкові барвінку із одного стебла. Бабуся розтоплювала цукор, кидала туди потерті листочки барвінку, розливала у формочки, що зображували голубів. «Якби так завжди були в парі, як сьогодні, - приказувала, пригощаючи діток, - якби вам так один коло одного солодко, як із цими голубочками в роті».

Під час весільних обрядів барвінок кладуть у склянку чи миску з свяченою водою перед тим, як вплітають його у вінок молодій, іноді молода несе барвінок до молодого.

А Стефанія Ільківна Гевчук розповіла мені про те, що барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам'ять про покійних. Тому один із видів барвінку (барвінок малий) українці називають могильником, або хрещатим барвінком. Він ще і як символ пам’яті. Його висаджують на могилах, з нього плетуть поховальні вінки. Колись не садили на могилі ніяких квітів, крім барвінку, щоб покійник бачив, що його пам’ятають.

А ще вона розповіла, що вінок з барвінку не викидали на смітник, а тільки на воду, щоб від спраги не загинув. Як оберіг чіпляли барвінковий вінок у хаті над дверима, у кутках, або малювали на одвірках, рамах, щоб зла сила не входила, чварів у сім’ї не було. Барвінок як оберіг від нещастя малювали над вікнами, дверима знадвору, щоб сварки в хаті не було.

Образ-символ барвінку широко відомий у фольклорі: у легендах, загадках, піснях.

Мальви цвітуть край вікна


Є у кожного народу і свої улюблені квіти. З давніх-давен народною квіткою на Україні була рожа-рокова або мальва. Ця квітка – символ любові до рідної землі, до свого народу, до батьківської хати. Зростає мальва будь-де: на узбіччі доріг, на узліссі, на пустирищах. Але є у цієї напрочуд гарної квітки одна особливість – тулиться вона до людських осель поближче.

Прийшла до нас мальва з Південної Азії і має понад півтори тисячі видів. Рано навесні, ледь сніг зійде, з-під землі виходять зелені пагони мальви. Швидко розвиваються і на початок літа, дістаючи стріхи, зацвітають різнокольорові квіти. Ці квіти дуже витривалі. Не бояться вони ані літньої спеки, ані злив з градом, ані злих вітрів. Тому й стали вони символом мужності, витривалості та нескореності. Мальва стала символом України, яка віками боролася за своє визволення і нарешті здобула свою незалежність.

Назва «мальва» - латинського походження. У багатьох країнах Середземномор’я, Малої Азії ця назва досі існує саме в такій формі. В Україні цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі.

А ще мальви садили попід хату, щоб збира­ли у себе місячне сяйво, бо місяць — це не завжди до­брий чоловік і сіє бурю. Високі квіти, немов сторожа, хапали зло і відкидали вбік. Мальви... Сам Господь цю сторожу послав, щоб обе­рігати людину від біди.

З'явилася крихітна насінина перекоти­полем, засяяла коло вікна квіткою. Тук-тук — забила до самої шибочки голівкою, — я тут. Кажуть, то душі загиблих вояків приходять радувати рідну оселю і під вікном лишають свій меч, що кров во­рожу на землю цідив, свою віру захищав від різного бусурманства.

Також мальву пускали на воду, як збиралися в далеку дорогу йти, на заробітки — аби не згубитись десь на чужині, додому вернутися. Попливе бистрою хвилею — уповні буде, зачепиться — краще сиди вдома.

Саме як оберіг фігурує мальва в народно­пісенних творах, зокрема в колисанках, де вона симво­лізує силу, здоров'я дитини:

Насадила мати мальви коло хати,
Та й пішла дитяточко сповивати...
Розцвіли ті мальвочки аж під стріху,
Має мамка в хаті утіху...

Мальви живлять спогади, зв'язують до­купи родину, несуть її членам твердість, волю, характер.

— Гей, щось мальви не приймаються, в'януть завча­су, а чи не проросли. Не бути б біді... У такому разі сусідка садила своєю рукою, або своїх давала на розсаду, щоб не перервалася ниточка добра.

Коли я зустрілася з дідусем нашого села Дудуном Степаном Івановичем , він мені розповів, а йому розповів ще його дідусь, що дівчину у квітчастій вишиванці порівнювали з мальвою: «Така файна, як мальва». Молодичка ставала на порозі поруч з мальвами — і сама мальвою цвіла: очіпок червоний, корсетка зелена, мережана плахта…

А ще він мені розповів, що коли чумаки їхали по сіль, везли мальву у горщику, аби напасті якої дома не сталося.

Мальва у кутку корчми — розбійники не вб'ють.
Мальва над водою — місяць силу з во­ди не зіп'є.
Мальва в бурі на пісках — кинь позаду себе — додасть сили.

Насіннєві вузлички мальв клали за об­разами — на спокій роду, на благодать.

Перекопати крадькома мальву з-перед чужої хати — силу з тої хати до себе перевести. Та при цьому мовилося заклинання до місяця, до зір, до во­ди... А потім падали на рід отих, хто так наважився на­робити, страшенні каліцтва, розплата.

Люди шанують мальви. Ці квіти оспівані в багатьох поетичних творах відомих українських письменників, про них складено легенди, пісні. Особливо любили ті вогнисті квіти дівчата і часто заплітали у свої вінки, пускали їх на воду в ніч на Івана Купала. (Додаток 6).

Чорнобривців насіяла мати…


Чорнобривці… Їх можна зустріти повсюди: на квіткових грядках, клумбах, у садах, парках, на присадибних ділянках. А в селах білосніжні будиночки ніби обвиті жовтогарячими вінками – то прикрашають їх квітники з цих прекрасних квітів. Вони немов увібрали в себе весь жар літньої пори. Їхні яскраві суцвіття виграють у промінні сонця всіма відтінками лимонних та цеглянисто-червоних барв.

Українська назва цих квітів пов’язана зі старовинною легендою про майстрів-чоботярів, які виготовляли надзвичайно гарні жіночі чобітки, які мали яскраво-червоні халяви та чорні голівки. Називали такі чобітки «чорнобривцями». Отож, подібністю цього взуття до суцвіття згаданої квітки і обумовили її назву. А ще українська назва цих квітів – чорнобривці – мабуть, пов’язана із старовинною однойменною назвою одного з видів народних вишивок, у якій основними кольорами були чорний і червоний.

Як би там не було, а чорнобривці – дуже популярні в народі квіти. А завезли їх до Європи іспанці з Америки після відкриття її Колумбом. Європейці були вражені багатством цієї раніше невідомої їм частини світу, різноманітними видами тамтешньої природи. Звернули вони увагу й на гарні квіти, що їх культивували індійські племена. Це були чорнобривці, які досить швидко поширились у Європі.

У народі їх називають по-різному: жовтяки, оксамитці, бархатки, бо яскраві суцвіття виграють у промінні сонця всіма відтінками.

Є вони високі і низькі, але їхній духмяний запах чути дуже далеко. І тому, коли наші мами та бабусі заготовляють на зиму помідори, кладуть їх у росіл, щоб помідори пахли рідною домівкою.

Чорнобривці – це символ отчого дому, материнської ласки та любові. Кому з нас не доводилося з хвилюванням слухати задушевну пісню про чорнобривці:

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю… 

Справді, ці чудові квіти, які в рядках пісні символізують стареньку матір та рідний край, усім нам дуже добре знайомі.

Ступивши на українську землю, заокеанський гість не тільки знайшов тут грунт для себе, а й органічно вписався в наші краєвиди,зачудував все суще своєю присутністю.

Пахощі чорнобривців з давніх-давен заспокоювали українців після тяжкої виснаженої праці, сприяли розвиткові чоловічої сили, через що хлопчиків традиційно купали у воді з пелюстками чорнобривців, «щоб чорнобривими були».  

Чорнобривці – одні з улюблених квітів українців. Ось тому і пісень про них багато, і віршів, і легенд.  

Висновок


Усім нам безмежно дорога наша мати-Україна. І хоч би куди закинула доля українця, його душа лишається тут, де «тихі води і ясні зорі», де бринить народна пісня, а чорнобривці зраджують у пам’яті найдорожчий образ матері.

Дуже часто у нашому сьогоденні ми звертаємося до різних символів – тих, що прийшли до нас з минулого, з нашої багатовікової історії, тих, що живуть у народних думах, піснях, легендах, народних звичаях і обрядах. Ці символи – ознака нашого роду, що вирізняють нас з-поміж інших народів. Ці символи – образ нашої України, пісенного, калинового, солов’їного краю. І ця моя маленька дослідницька робота створена з великою надією і великим бажанням допомогти маленьким громадянам нашої країни стати справжніми синами і дочками Батьківщини.

На мою думку, у своїй роботі я домоглася поставленої мною мети. Матеріал виявився дуже цікавим. Він дав мені можливість дізнатися про рослини-символи з усіх сторін, познайомитися з обрядами та звичаями мого народу, пов’язаними з ними. Крім того, хочу сказати і те, що знання цих рослин необхідне для того, щоб краще пізнати свої корені. Людина, котра не обізнана з етнічною своєрідністю власного народу, не осягнула духовного набутку попередніх поколінь, уподібнюється до перекотиполя. Тож, не забуваймо про давні вірування, звичаї, обряди наших предків і спробуймо в колодязі народної мудрості вгамувати свою спрагу до духовності.

Література

  1. Білоус Д.  Диво калинове: Вірші. – К: Веселка, 1994. – 205с.
  2. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство. – К: Вища школа, 2004. – 397с.
  3. Золотницький М.Ф. Квіти в легендах і переказах. – К: Довіра, 1992. – 206с.
  4. Кондратюк А.І.  З вишневого саду: Наук. – худож. Оповідання .- К: Молодь, 1991. -192с.
  5. Крамар В.М. Мій край: методичний посібник для учнів і вчителів. –
  6. Тернопіль: МП «Чумацький шлях», 1992. 66с.
  7. Лозко Г. Коло Стороже. – К: Український письменник, 2005. – 222с.
  8. Макаренко О. Барвінковий край: навчальний посібник. – Тернопіль:
  9. Навчальна книга – Богдан, 2004. – 112с.
  10. Парасюк в. Казки про квіти. Для дітей дошкільного та молодшого
  11. Шкільного віку. – Тернопіль: підручники і посібники, 2008. – 16с.
  12. Пістун Т.В. народні символи України: Сценарії виховних заходів. –
  13. Тернопіль: Підручники і посібники, 2011. – 128с.
  14. СкуратівськийВ.  Берегиня. – К: Радянський письменник, 1987. -230с.
  15. Солодченко Л., Радзіх С.  Україна – це наша доля: Сценарії позакласних заходів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2011. – 96с.
  16. Я пізнаю світ. Рослини. – К: Школа, 1999. – 479с.  

Додаток 1. Легенди про калину

Жили в давні часи дві сестри, Мирослава й Олена. Мали вони на диво веселу вдачу. Та насунула на Русь страхітлива золотоординська навала.

Пожежі, горе, кров заполонили рідний край. Не минуло те лихоліття й сестер. Упала порубана чужинцями мати. Ворожа стріла пронизала батька. Кіньми потоптано меншого брата. Усе те застали сестри одного разу. Тяжкий неминучий біль огорнув їхні серця.

І поклялися сестри помститися ворогам. Не один татарський загін знайшов погибель у лісових хащах та непрохідних болотах, куди заводили їх відважні дівчата. Та якось вони завели ворогів у драговиння, і самі були порубані чужинцями. Вітер підхопив краплини дівочої крові, що бризнули з-під татарського ятагана, і розніс по лісах і долинах, по берегах річок і озер. І там, де вони падали, повиростали кущі червоної калини.

Була собі дівчина – красуня і забрали її в полон турки. Сумувала вона за рідною домівкою і виплакала за неї очі. Замучили її страждання і вона померла. А на тому місці, де капали її сльози, виросла пишна калина. Милувалися чудо-калиною люди і згадували дівчину. Взимку прилітали снігурі, клювали червоні ягоди. Влітку, навесні жадібно і сумно співали горобці та синиці. Калині було радісно, що про неї пам’ятають і ще більшими ставали її квітки.

Було це дуже давно. Налетіли на нашу землю турки і греків чимало. Головного їхнього воєводу-грека було поранено отруйною стрілою. Тому, хто його вилікує, пообіцяли нагороду, яку сам собі забажає. Але ніхто не міг. Тоді прийшла в табір дівчина в убогій одежі, але дуже красива. Звали її Пелагія. Вона пообіцяла вилікувати грека, а взамін він мав поклястися, що більше не прийде на нашу землю. Так і сталося. Пелагія вилікувала воєводу і він забрав її у Грецію. Була вона там царівною трав.

У Пелагії була сестра Калина. Прощаючись з сестрою, Пелагія сказала: «Твоїм іменем, сестро, назву цю рослину, яку найбільше люблю, бо росте вона у наймальовничіших куточках, над чистими струмками, в гаю. Коли вона цвіте, то соловейко прославляє її красу, а восени на ній – дивні кетяги ягід, ніби налиті кров’ю нашої землі».  Ті ягоди звуться калиною.

Утік козак зі своєю коханою та ніде не зміг обвінчатися. Обернувся він терном у полі, а дівчина – калиною. Вийшла синова мати того терну брати, а дівчини мати – калину ламати.«Це ж не терночок, це ж мій синочок, це ж не терночок, це ж мій синочок, це ж не калина – це ж моя дитина».

Додаток 2. Пісні про вербу

В кінці греблі шумлять верби
В кінці греблі шумлять верби,
Що я й насадила.
Нема мого миленького,
Що вірно любила.
Нема мого миленького
Поїхав за Десну
Сказав : «Рости, дівчинонько,
На другую весну
».
Росла, росла дівчинонька
Та й на порі стала.
Ждала, ждала миленького,
Та й плакати стала.
Плачте, очі, плачте карі,
Така ваша доля.
Полюбила козаченька
При місяці стоя.

 Ой вербиченько
Сл. Л.Забашти,   муз. І.Шамо

Ой вербиченько,
Біле личенько,
Ти шовкова сон-трава.
Пройду отавами,
Зелен-муравами
На серці згадка ожива.
Голос милого, незрадливого,
Ніжно кликав мене вдаль.
Бринів за хатою
Росою-м’ятою,
Подарував мені печаль.
Він з чорнявою,
Ще й лукавою,
Ділить серденько своє.
Мені ж на ганочку,
Аж до світаночку
Сумна зозуля щось кує.
Ой вербиченько,
Темна ніченько,
Синя хвиля з-під весла.
А ми стрічалися,
Та не побралися,
Доріжка терном поросла.
Прислів’я та приказки про вербу
Добра – як з курки молока, а з верби – петрушки
Дівка -  як верба: де посадиш, там і прийметься
Верба і дівчина – то як дві сестри
Хочеш мати гарні коси – мий у вербовому листі
Маєш на душі смуток – притулися: верба забере                                                                   
Де вода, там і верба
Вербичка молодить личко
Верба коло криниці – не будеш мати п’яниці
Верба біля городу – відверне шкоду
Верба коло брами – сам Господь з нами
Верба – як трава лугова: ти її покоси, а вона знов буде рости

Додаток 3. Пісні про дуб

Ой там біля лісу
Ой там біля лісу старий дуб стоїть,
А під тим дубочком партизан лежить.
Він лежить не дише, він неначе спить,
Золоті кучері вітер шевелить.
Біля нього мати старенька стоїть,
Гладить по голівці, стиха говорить:
- Я тебе кохала, я тя берегла.
А тепер могила буде тут твоя.
Тепер я лишилась сама без дітей,
Ти був наймолодший, сину мій Андрій.
Я тебе кохала, я тя берегла,
А тепер могила буде тут твоя.

Приказки про дуб
В лісі дуб – руб, а в столиці по рублю спиця.
Тримайся за дубок: дубок в землю глибокий.
Старий дуб, та корінь свіжий.
Міцний парубочок, як у лісі дубочок.

Прикмети, пов’язані з дубом
Дуб одягається – худоба наїдається.
Не сій пшениці попереду дубового листа.
Коли на дубі бруньки розпускаються – пора сіяти льон.
Дуб перед ясенем листя покаже – до сухого літа.
Коли з дуба і берези лист опаде чисто, буде легкий рік для людей і тварин.
Багато жолудів – до теплої зими й урожайного літа

Додаток 4. Казка про барвінок


Жили в одному селі двоє діточок, маленьких та гарненьких:  Іванко синьоокий та русявий, і Галя, смаглява та чорнявенька. Росли вкупці, мов рідні, усюди двоє ходили, одне одного любили. Іванко був на вигадки мастак, любив ліс та річку, міг передражнити кожну пташку, з лози дудки вирізав, маленьку Галю забавляв. Де Іванко, там і Галя хвостиком в’ється.

Час пройшов, повиростали діти, Галя першою красунею на селі стала. Старші хлопці на неї задивлялися, з дорогими подарунками залицялися. Стала Галя гордувати та від Іванка тікати, бо вона краля гарна та пишна, як весняна вишня, а на ньому сорочка старенька та свитка благенька – не пара він першій красуні. Сьогодні Галя з одним хлопцем йде на вулицю гуляти, завтра з іншим буде на вечорницях танцювати, а Іванко все їй прощає, лише про неї думає та пісні чарівні складає.

Засватав Галю хлопець гарний та багатий, а Іванкові не хочеться з милою розлучатись. Коли день Галиного весілля призначили, тільки тоді зрозумів, що кохання його втрачене.

Прийшов до дівчини милої та любої й каже: «Моя ж ти голубонько, хоч під вінець підеш не зі мною, та навіки я залишуся з тобою». І пропав Іванко, мов у воду канув, як весняний сніг розтанув, ні сліду, ні виду…

Але тієї весни в зелених килимах-травах на лісових галявинах з’явилось багато квітів, мов злетіли вони з небесної блакиті. А як Галю під вінець виряджали, тими квітами її й заквітчали.

Роки сплинули. Щастя в багатстві Галя не зазнала, хоч як чоловіку догоджала, працювала зранку до ночі, змарніла краса дівоча. Уже й старою стала, а як піде навесні до лісу і побачить барвінок синьоокий, завжди Іванка милого та вірного згадає і сльози крадькома витирає. 

Легенда про барвінок
В одному селі в Карпатах жили дівчина-красуня Вінка і хлопець Бар. Вони палко кохали одне одного і збирались одружитися. Але зла відьма, яка жила в цьому селі, хотіла за Бара віддати свою дочку.

Не схотів Бар узяти за дружину відьмину дочку. На весілля Бара і Вінки зійшлося все село, щоб помилуватися гарною парою. Прийшла і відьма з дочкою. Коли молодята вийшли з хати до гостей на подвір’я, відьма облила Бара якоюсь отрутою, і він упав мертвий. Гірко плакала Вінка за своїм коханим. Поховали Бара в садочку. А навесні на його могилі виросла рослина, яка зацвіла синіми-синіми квіточками. Таким був колір очей Бара. Побачивши незвичайну рослину, люди назвали її барвінком – на честь кохання Бара і Вінки.

Загадки
Цвіте синьо, лист зелений,
Квітник закрашає.
Хоч мороз усе побив,
Його не займає.
Лист зелений не пропав,
а під снігом задрімав.
Щоб у синю сукенчину
Одягнуть весняну днину.
Лист зелений і міцний,
Сніг для нього не страшний,
А коли весну стрічає,
Сині очі розкриває.
Зелене листя, зелений килим,
Зима сховала під снігом білим.
Весна настала і сонце гріє,
Зелений килим увесь синіє.

Пісні про барвінок

Зелененький барвіночку
Зеленесенький барвіночку,
Стелися низенько,
А ти милий, чорнобривий,
Присунься близенько.
Ще, ще, ще, присунься ще ближче.
Віддай мене, мамо,
За кого я схочу,
Він до мене кивне, моргне,
А я зарегочу.
Віддай мене за такого,
Що сіяють вуса.
Він до мене заговорить,
А я засміюся.

Заквітчали дівчатонька
Сл. І муз. Р.Купчинського

Заквітчали дівчатонька
Стрілецьку могилу,
Замість мали заквітчати
Стрілецькую милу.
Невисокий хрест з берези
Заплели віночком.
Замість мали заплітати
Косу барвіночком.
І пісочком висипали
Стежечку довкола.
Замість мали постелити
Рушник до престола.
Схилилися дві берези
Наліво й направо.
А на вітах вітер грає
Стрілецькую славу.

Додаток 5.  Легенда про мальви

Мальва була єдиною дочкою сотника Григорія Кандиби. Під час одного із спустошливих набігів турки захопили село, в якому жила Мальва. Загинув її батько, порубаний мечами, матір у полон забрали, а Мальві якось удалося втекти до лісу. Вона вирішила ворогам помститися і взяла в руки зброю. Слава про сміливу дівчину пішла по всій окрузі. Але підступний зрадник видав її і турки порубали тіло Мальви на шматки, розкинули його по полю. З кожного шматка виросли яскраво-червоні квіти, які й назвали мальвами.

Пісня «Балада про мальви»
Слова Богдана Гури
Музика Володимира Івасюка

Заснули мальви коло хати,
Їх місяць вийшов колихати
І тільки мати не засне,
Мати не засне –
Жде вона мене.

Приспів
О мамо рідна, ти мене не жди,
Мені в наш дім ніколи не прийти.
З мойого серця мальва проросла
І кров’ю зацвіла.

Не плач, не плач, бо ти вже не одна,
Багато мальв насіяла війна.
Вони шепочуть для тебе восени:
«Засни, засни, засни, засни…»
У матері є любі діти,
А у моєї - тільки квіти.
Самотні квіти під вікном,
Квіти під вікном
Заснули вже давно.

Приспів

Поетичні твори про мальви

Мальви
Г. Костів-Гуска

Червоні мальви при дорозі
Цвітуть осінньої пори.
Вже поскидали явори
Давно свої листки в тривозі.
Прозора тиша і блакить,
І трактор ген у полі чути.
Ці мальви – наче літа мить,
Що не дає себе забути.
У дні зимової пори
До мене прийдуть безборонно
Старі безлисті явори
І мальви, що цвіли червоно.

Мальви
Ганна Чубач

Серце в тривозі:

Як при дорозі
Мальви високі цвітуть?
Люди – ламають,
Вітер – схиляє,
Зливи із градом січуть.
В ніжні пелюстки
Досвітки сині
Трусять холодну росу.
Кидають тіні
Крила пташині
На придорожню красу.
Сіра пилюка
Густо кружляє.
А вони рясно цвітуть
Жовті, червоні,
Блідо-рожеві,
Як ви насіялись тут?
Полем широким
Бігли дороги,
Їх наздогнала стежка з села.
Та, що із дому,
Та що, від мами,
Та, над якою мальва була.

Додаток 6. Легенда про чорнобривці

Давно це було. Мирно жили й трудилися люди на українській землі. Та прийшли вороги, несучи із собою сльози та горе. Вони забирали в полон хлопчиків 5-8 років. Завітали вони й до села, де жила Любава зі своїми дітьми. Матері шукали порятунку у бабуні Ясновидиці. І Любава прийшла до неї зі своїм синочком Карооком.

Сивочола бабуня пригорнула до себе хлопчиків і, мовивши слова заклинання, перетворила їх у прекрасні кущисті квіти. Вони були чорнобровими і ясноокими, як хлопчики. «Тепер залишайтесь у матерів, і не буде у них боліти за вас серце і голова», - сказала бабуся і впала, порубана ворогами. Не стало людини, яка могла б повернути життя для дітей.

Заклякла над квітами мати. Так і зосталися в Україні Хата, Мати і Чорнобривці, як одне ціле.

Вірші про чорнобривці

У бабці Олі

У бабці Олі
Квітів доволі
Пишні троянди
Біля веранди,
Коло криниці –
Рясні чорнобривці.
Там, де стежина, -
Айстри й жоржини.
Скрізь біля хати
Пахощі м’яти.
Гарні, як діти,
Бабині квіти.
А.Камінчук

Чорнобривці
Біля хати під вікном
Чорнобривці – братці
Закрутилися танком
Бджоли на зарядці.
Н.Файфер

Пісні про чорнобривці

Чорнобривці
Сл. М.Сингаївського

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
І навчила співанки співати
Про надію квітучу мою.

Приспів
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку.
Бачу руки твої, моя мамо
Твою ласку я чую, рідненька.

Я розлуки і зустрічі знаю.
Бачив їх у чужій стороні –
Чорнобривці із рідного краю,
Що насіяла ти навесні.

Приспів

Прилітають до нашого поля
Із далеких  країв журавлі.
Розквітають і квіти, і доля
На моїй українській землі.

Приспів

Чорнобривці – квіточки
Слова і музика Н. Горбенко
Чорнобривці – квіточки –
Люблять всі їх діточки,
Їх вплітають у вінок
І виходять у танок

Приспів
Чорні, чорні оченята
Мають квіти – квітенята,
До лиця кожній дівчині,
Бо живуть на Україні.

Чорнобривці – квіточки
Вишили заміточки.
Ох і гарне те вбрання!
Я – вкраїнське дівченя.

Приспів


Якщо сторінка Вам сподобалась, поділіться у соціальних меражах:

Банер сайту

Будемо вдячні, якщо встановите на своєму сайті наш банер!

Сайт Обучонок містить дослідницькі роботи і творчі проекти учнів шкіл України, теми дослідницьких робіт, проектів і міні-проектів з різних предметів, правила і вимоги оформлення.

Банер нашого сайту
Код банера:
<a href="https://obuchonok.com.ua/" target="_blank"> <img src="https://obuchonok.com.ua/obuchua.gif" width="88" height="31" alt="Обучонок - дослідницькі роботи і творчі проекти учнів України"></a>

Інші банери...

Статистика