Публікація на сайті

801290_7_w_1000.jpg
Тематика проекту: 
Історія
Автор проекту: 
Барило Віталій Богданович
Керівник проекту: 
Саврас Ліля Богданівна
Найменування навчального закладу: 
Плугівський НВК
Клас: 
9

У навчальному дослідницькому проєкті з історії "Українські січові стрільці – перша українська національна армія" автор досліджує, хто такі січові стрільці, та які особливості має формування української національної арміїї.

Докладніше про проект:


У представленому дослідницькому проекті і роботі з історії "Українські січові стрільці – перша українська національна армія" автором через висвітлення історії формування напередодні та під час Першої світової війни було доведено, що Легіон Українських січових стрільців - це перша українська національна армія. Учень розкриває різноманітні сторони його діяльності на теренах Західної України.

У межах науково-дослідницької роботи з історії "Українські січові стрільці – перша українська національна армія" автором вивчаються передумови та особливості формування української національної армії, пояснюється структура, чисельність та командний склад Легіону, аналізується бойовий шлях Українських січових стрільців. У проекті детально вивчена Галицька битва як перший бойовий досвід легіону УСС.

Зміст

Вступ
1. Створення Легіону Українських січових стрільців.
1.1 Передумови та особливості формування української національної армії.
1.2 Структура, чисельність та командний склад Легіону.
2. Бойовий шлях Українських січових стрільців.
2.1 Галицька битва як перший бойовий досвід легіону УСС.
2.2 Бій на горі Маківка.
2.3 Брусиловський прорив. Бій на горі Лисоня - трагічна сторінка літопису УСС.
3. Олена Степанів - жінка в лавах Українських січових стрільців.
Висновки проекту
Список використаних джерел
Додатки

Вступ


Демократичні процеси, що відбуваються в нашій країні відкривають широкі можливості для вивчення  подій, які тривалий час були білими плямами в історії українського народу. Боротьба за українську державність була змістом змагань для багатьох поколінь українського народу від найдавніших часів його історії.

У ХХ столітті після багаторічної перерви, її першими відновили Українські січові стрільці, які своєю самопожертвою та своїми справами зайняли належне місце серед борців за волю України. З УСС пов'язані яскраві етапи самовідданої праці, спрямованої на пробудження й утвердження поміж українства почуття національної гiдностi, ідеї соборності й незалежності держави.

Актуальність даного дослідження є вкрай цікавою і повчальною. Особливо в наш час, коли боротьба за національну державність стає реальністю і зумовлена як активною військовою діяльністю УСС в роки Першої світової війни, так і необхідністю вивчення процесу національного відродження в наш час, коли відбувається становлення молодої української держави. Особисто для мене ця тема є важливою, не лише тому що варто знати історію УСС, а й потрібно розібратися у тому, чи були вони першою українською національною армією.

Історіографічний огляд проблеми. Джерельною базою для вивчення даної теми виступають монографічні та біографічні видання.

Зацікавленість до історії Легіону УСС зародився ще в роки Першої світової війни та у міжвоєнні часи  про що свідчать  ряд праць. Зокрема ”Українські Січові Стрільці (1914-1920 рр.)”[1]. Це, практично, перша узагальнююча робота з історії Легіону УСС , яка вийшла друком у 1935 році. Цінність якої полягає в тому, що її автори були свідками й учасниками досліджуваних подій, використали великий фактичний матеріал і  поряд з аналізом збройної боротьби стрілецтва розглянули й деякі інші питання .

Значне місце серед джерельної бази даної проблеми займає робота: ”Історія українського війська”[2], де досить детально описано створення, та хід воєнних дій Легіону УСС, а також воєнної кампанії з боку Австро-Угорської сторони.

Післявоєнна та сучасна історіографія також досить багата на дослідження даної проблематики. Серед них варто відзначити ”Історію Січових Стрільців”[3], де детально описано хід воєнних дій в яких активно приймали участь Легіон УСС .

Відомими знавцями історії УСС є  Литвин М.Р. і Науменко К .Є. Вони в своїх монографіях: ”Українські Січові Стрільці. До 500-річчя козацької слави” і  ”Історія галицького стрілецтва” характеризують стрілецтво не лише як військову формацію, але й як суспільно-політичну, яка своєю ідеологічною роботою пробуджує в народі почуття національної єдності, соборності України. Ще одній їх спільній праці ”Військова еліта Галичини”, подається  характеристика військовим ватажкам Легіону УСС, таким як: Д.Вітовському, Сеню Горуку,  І.Коссаку, Р.Сушку та ін.

Крім вище переліченої історичної літератури для написання науково-дослідницької роботи я користувався підручниками з історії, енциклопедіями, довідниками та інтернет-ресурсами.

Мета науково-дослідницької роботи - через висвітлення історії формування напередодні та під час Першої світової війни довести, що Легіон Українських січових стрільців - це перша українська національна армія, розкриваючи різноманітні сторони його діяльності на теренах Західної України.

Досягнення поставленої мети вимагає розв’язання таких завдань:

  • проаналізувати причини створення та процес становлення Легіону Українських січових стрільців.
  • висвітлити найважливіші воєнні події  в яких приймали участь УСС;
  • показати роль жіноцтва на прикладі окремої жінки-вояка, яка входила у жіночу чоту УСС і є уродженкою Львівщини.  

Об’єктом дослідження - є події Першої світової війни на теренах Західної України.

Предмет дослідження – діяльність Легіону Українських січових стрільців в роки Першої світової війни.

Хронологічні межі роботи: охоплюють роки (1914-1916 рр.), оскільки цей період був найважливішим в історії Українських січових стрільців як військової одиниці.

Структура науково-дослідницької роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.              

У першому розділі «Створення Легіону Українських січових стрільців» простежуються витоки створення перших галицьких військових організацій (Пласт, Сокіл, Січ) та процес формування Легіону Українських січових стрільців як першої української національної армії.    
У другому розділі «Бойовий шлях Українських січових стрільців»характеризуються основні битви Січового стрілецтва в роки Першої світової війни на теренах Галичини і Закарпаття.

У третьому розділі «Олена Степанів - жінка в лавах Українських січових стрільців» подається інформація про створення жіночої чоти Українських січових стрільців під керівництвом Олени Стапанівни і визначається її головна роль у Січовому стрілецтві та формуванні  української держави. Завершується проект короткими висновками.

На мою думку, дана науково-дослідницька робота на тему "Українські січові стрільці – перша українська національна армія" може стати у пригоді учням у якості дослідницького проекту, вчителям загальноосвітніх навчальних закладів, студентам історичних факультетів для кращого та детальнішого вивчення історії створення та історії бойового шляху Українських січових стрільців, а також для тих, хто просто цікавиться історією своєї країни і має небайдуже ставлення до неї.

Створення Легіон Українських січових стрільців


Передумови та особливості формування української національної армії

Війна, військовий наступ, добровольчі батальйони (легіони), російські загарбники. Ці слова болем відгукуються в наших серцях. Це наше сьогодення. Але 105 років тому назад наші діди і прадіди вже чули їх.

105 років тому назад 1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна. Запеклими ворогами в ній стали дві сусідні імперії – Австро-Угорська та Російська. Найжахливішим для українців стало те, що Україна була поділена між ними – Наддніпрянщина в колоніальній залежності від Росії, Західна Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття) - від Австро-Угорщини. Мобілізовані до двох армій українці змушені були воювати між собою. Очевидним був лише такий факт – українці під Росією були повністю обмежені у своїх правах, а західні українці під Австрією мали відносну свободу і рівність в національному, економічному та політичному житті, тому більшість українців схилялась до підтримки Австрії у цій війні.

28 червня 1914 року  ще до початку Першої світової війни під час величавого краєвого Сокільсько-Січового Здвигу, що відбувся з нагоди сотих роковин уродин національного генія України Тараса Шевченка, вулицями Львова пройшов величавий, багатотисячний похід січово-сокільських організацій. У цьому поході, в передніх його лавах, йшли стрункі ряди Січових і Сокільських Стрільців. Це був перший прилюдний виступ нової стрілецької організації, що поставила собі за мету підготовити українську молодь до збройної розправи з найгрізнішим ворогом українського народу - з Москвою.

Сама ідея військового вишколу молоді зародилася ще кілька років перед світовою війною, мабуть 1911 року, таки серед самої молоді. Її почали здійснювати в тайних, чи напівтайних середньошкільних і університетських пластових і освітніх гуртках. Але щойно за балканської війни, коли помітно загострилося суперництво між Росією й Австрією й намалювався неминучий конфлікт між цими державами, ця ідея, виплекана в душах української молоді, найшла відгомін і в політичних колах і серед тодішніх спортивних товариств: Січі і Сокіл.

15 грудня 1912 року на зборах «Українського Студентського Союзу» вирішили почати військове навчання серед молоді та 16 грудня Міжпартійний Комітет узявся випрацьовувати й передати владі на затвердження статут «Українського Стрілецького Товариства». Одночасно «Український Січовий Союз» домагався затвердження статутів для свого «Товариства Українських Стрільців».

Коли обидва статути влада відкинула, голова «Січового Союзу» К. Трильовський* добився у галицькому намісництві затвердження іншого статуту «Товариства Січових Стрільців». Після його затвердження 18 березня повстає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові Стрільці», до якого незабаром приєднуються і інші товариства у провінції. Першим провідником «Січових Стрільців» у Львові став відомий львівський адвокат В. Старосольський, його заступником Д. Катамай[2, с. 293].

Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював К. Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 року. У 1913-1914 роках товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.

Свідченням великої ролі «Січей» у військово - підготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишин.

У результаті переговорів між представниками міжпартійного комітету і «Січових стрільців» у травні 1913 року було досягнуто згоди про приєднання львівського академічного стрілецького гуртка до стрільців В. Старосольського на умовах автономії. З цією метою заступником головного отамана - осавулом обрано І. Чмолу.

Однак Академічний гурток не дотримувався умов договору і не визнав верховенства над собою «Стрілецької секції». Тому на пропозицію К. Трильовського «Повітова Січ» 25 січня 1914 року подала на затвердження до галицького намісництва новий статут «Січових стрільців». Після його затвердження на теренах Східної Галичини постала ще одна українська військова організація - «Січові стрільці ІІ». Очолив це стрілецьке товариство, до якого крім студентів входили й міщани і селяни, Р. Дашкевич[*]. Жіночу чоту в складі 33 січовичок очолила О. Степанів, про яку йтиметься згодом.[2, с. 294-296]

Відразу на другий день після початку війни лідери українських політичних партій утворили у Львові Головну Українську Раду для координації дій в умовах війни. Вони ж і 4 серпня ухвалили рішення про формування у складі австрійського війська добровольчої частини «Легіону Українських Січових Стрільців». А вже 6 серпня 1914 року у львівській газеті « Діло» з'явилося звернення Головної Української Ради «до всього українського народу», в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські січові стрільці (УСС).

Таким чином було створено Українську Бойову Управу на чолі з Кирилом Трильовським. Цей день і став офіційним  днем створення Легіону УСС. Він, як і всі інші добровольчі військові формації (наприклад — Легіони Польські, Тірольський Штандшютц тощо) увійшов до складу австрійського ландштурму й відповідно підпорядковувався австрійському Міністерству оборони.

Головна Українська Рада зверталася до населення з відозвою, в якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві.

Таким чином, українські стрілецькі організації, які утворилися у передвоєнний період у Східній Галичині стали підтвердженням національних традицій та державотворчих прагнень місцевого українського населення. Значна кількість українських юнаків та юначок вважали своїм безпосереднім обов'язком навчання військовій справі задля боротьби за незалежність свого народу. Це і є підтверджуючий факт того, що Українські січові стрільці, створившись, ставлять на перший план не власні інтереси, а можливість відстояти у боротьбі право на створення та визнання незалежної української держави.

Структура, чисельність та командний склад Легіону


Протягом 1914—1916 років поступово формувалася структура Легіону УСС за австрійською моделлю. До Легіону записалися відразу 28 тисяч добровольців, більшість з яких були членами українських пожежно-спортивних і військових товариств – «Сокіл», «Січ», «Пласт» і «Січових Стрільців» - переважно гімназисти і студенти. Проте австрійське командування дозволило лише 2500 осіб, а замість 100 українських старшин відкликало з австрійської армії тільки 16. Осередком добровольців спочатку був Львів, а трохи згодом — Стрий. 3 вересня у Стрию усуси прийняли присягу. Перше бойове хрещення вони отримали на Ужоцькому перевалі 27 вересня.[3, с. 5-51]

На першому етапі існування Легіону грошей вистачило лише на купівлю застарілих кольорових одностроїв угорського гонведу. Проте січові санітари носять сучасні однострої ландверу та спільної армії із захистного матеріалу сіро-синього кольору.

Усіх легіонерів було поділено на два батальйони (за національною термінологією — курені) та один напівбатальйон (напівкурінь). Спочатку курені ділилися на сотні по 220 осіб. До складу сотні входили 4 чоти (взводи). Чота складалася з 4 роїв. А один рій налічував 10—15 стрільців. Зазвичай, сотня в бойових умовах нараховувала 100—150 вояків, 2 ремісника, писаря та його помічника.

Військові звання в Українському Легіоні також використовувалися згідно з національно-історичною термінологією: очолював курінь отаман (відповідав майору), а на всі посади нижче курінного призначались добровольці на власний розсуд: командира сотні називали хорунжий або ж сотник (капітан, пізніше — лейтенант). Командування легіоном здійснював полковник або ж підполковник австрійської армії. Часто — українець за походженням.

Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг.[дод. 1]  і Феліціентель. То ж до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.[1, с. 159]

На фронті, у вересні 1914 року, 1-й курінь легіону був приєднаний до групи генерала Гофмана. Згодом групу було перейменовано на XXV армійський корпус. Першим батальйоном було укріплено 129-у піхотну бригаду 55-ї піхотної дивізії, а другим — 131-у бригаду 8-й кавалерійської дивізії генерала Лемана.

В березні 1915 року Легіон отримує більш правильну військову організацію за австрійським зразком: 2 окремих батальйони по 4 роти в кожному. У вересні, після знайомства усусів з ерцгерцогом Карлом, з них утворюється 1-й Полк Українських січових стрільців, якому за чисельністю до полку австрійського ландверу не вистачає лише одного батальйону. У 1916 році командний склад Легіону отримує звання офіцерів і унтерофіцерів регулярної армії. В сам розпал війни, в травні-червні 1916 року, полк УСС вже додатково нараховував:

кулеметну роту (2 відділення, 80 осіб) взвод мінометів і вогнеметів ротний телефонний зв'язок відділення хімічного захисту (з 1917 року) технічну роту, на базі якої пізніше були створені окремі технічна та будівельна сотні
Ще з жовтня 1914 року планували створити й конну сотню УСС, але через брак коней кілька десятків кавалеристів виконували обов'язки розвідки й зв'язку.

Окрім, власне, бойових частин, в полку УСС було організовано господарчу службу, обоз (4 одиниці транспорту й одна польова кухня на сотню) та медичну службу (з січня 1915 року — по 40 осіб на курінь).
Січовики добре організували й тилову службу. Як і решта термінів, вона мала специфічну назву кіш. До кошу входили канцелярія, господарча служба, відділи новобранців та одужуючих. Так само в коші функціонувала маршева рота та служба підготовки кадрів та перепідготовки одужуючих (вишкіл УСС). З березня 1915 року кіш було переорганізовано за австрійським зразком. А влітку 1916 року тилова служба УСС отримала назву Вишкільна група.

Крім того, як у полку, так і в коші існували просвітницькі осередки, які отримали назву "Пресової квартири". Вони відіграли не аби яку роль в справі національно-партріотичного виховання легіонерів. Саме в Пресовій квартирі та Українській Бойовій Управі розроблялися знамена та уніформа УСС.

Об'єднуючи кращі сили української молоді, захопленої ідеєю відбудови власної держави й об'єднання всіх гілок українського народу, леґiон УСС у роки Першої світової війни перетворився в своєрідний вiйськово-полiтичний організм, що можна впевнено назвати першою українською національною армією, адже до числа січовиків практично входили корінні українці, які в свою чергу за певних життєвих ситуацій були позбавлені можливості проживати на території своєї батьківщини і саме у середовищі якого тривав невпинний пошук найефективніших шляхів досягнення поставленої мети. Результати такої дiяльностi вплинули позитивно на всю подальшу історію національного розвитку українського суспільства.

Бойовий шлях Українських січових стрільців

Галицька битва як перший бойовий досвід легіону УСС


28 червня 1914 року у Львові на площі Сокола - Батька відбувся парад Січових стрільців, про що говорилося вище. На ньому галицьке юнацтво продемонструвало високий військовий вишкіл, готовність до боротьби за свободу матері - України. Доля розпорядилася так, що саме 28 червня 1914 року в столиці Боснії Сараєво пролунали постріли, що через місяць відлунили громом Першої світової війни, в якій Росія і Австро-Угорщина виступили в протилежних військово-політичних коаліціях.

На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз». За перші два тижні серпня 1914 року виявили бажання приєднатися до них 14 тисяч осіб. Австрійський же уряд дозволив сформувати український легіон, який би не перевищував 5 тисяч чоловік. Його командиром було призначено ректора приватної української гімназії в Рогатині М. Галущинського[ дод. 2].

Ареною жорстоких і кровопролитних боїв австро-німецького блоку і царської Росії стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття. Бойові дії, що почалися тут у серпні 1914 року, вів з боку Росії Південно-Західний фронт. У запеклій Галицькій битві, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 року, австро-угорська армія була розгромлена, втратила понад 336 тис. солдатів. Галичина і Буковина опинилися під окупацією царської Росії.[7]

У березні 1915 року після шестимісячної облоги впала найміцніша австрійська фортеця Перемишль. Після цієї операції ще 120 тис. австрійських солдатів стали полоненими. Російські дивізії штурмували Карпатські перевали.

Однак у квітні 1915 року на допомогу ослабленим австрійцям прийшла німецька армія генерала Макензена. Скориставшись серйозною нестачею в росіян необхідного людського резерву й відсутністю зброї, набоїв та снарядів, австро-німецькі війська перейшли у рішучий контрнаступ. Вони вдвічі перевершували росіян у живій силі й у шестеро в артилерії. Австро-німецькі військові підрозділи легко прорвали російський Південно-Західний фронт під Горлицею й Тарнавом і в тяжких боях змусили армію противника покинути Галичину. Під час контрнаступу німці та австрійці застосовували проти росіян так званий «Ураганний вогонь» з гармат, протистояти якому російські солдати не могли (у російській армії в окремі дні взагалі не було снарядів).

9 червня 1915 року австро-німецька армія зайняла Львів, в липні цього ж року звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії тривав до середини вересня 1915 року. У ході саме цієї наступальної операції в складі австрійської армії особливо відзначився Легіон Українських січових стрільців, який нарахував 2,5 тис. вояків.[8, с. 185]

Бій на горі Маківка

Бій за гору Маківку безперечно вважається однією із найяскравіших сторінок історії УСС. [дод. 3]

«Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу (Легіону), бо матиме право назвати себе вибраною частиною. Я певний у тому, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці побажання сповнились – тричі слава!» - Ці слова майже 104 роки тому назад виголосив Легіону УСС командувач 55-ї австрійської дивізії, до складу якої і входив цей Легіон, генерал Фляйшман після знаменитого бою на цій горі Маківка.

Отже, з 28 квітня по 3 травня 1915 року на цій горі відбулася стратегічно важлива битва між російськими військами та Легіоном Українських січових стрільців. Російські загарбники пробивали собі шлях на Угорщину через Карпати. Австрійська армія закріпилась на горі Маківка, та згодом через рішучий наступ ворогів втратили позиції на половині гори. Росіяни, впевнені у своїй перемозі, рушили вперед. Але ситуацію спасли усуси – півтори куреня рушили в бій на допомогу австрійцям. І от вже на ранок 29 квітня стрільці здійснили контрнаступ. Після короткого рукопашного бою витіснили росіян аж до їхніх окопів. Частина російських солдат здалася, а інша – відступила, залишивши на бойовищі 200 вбитих та кілька рушниць.

Наступного дня вороги повторили наступ на праве крило табору усусів. Та звитяжна боротьба завершилась переломом ворожої лінії, здобуттям 173 полонених та кілька рушниць.[9]

Третій найзавзятіший бій за Маківку розгорівся 1 травня 1915 року. Ворог кинув у бій свіжі сили. Після довгої гарматної черги в сторону стрілецьких сотень Будзиновського та Мельника рушив лавою цілий російський полк. «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали гучні гранати - здавалося гора рухається, дихає пеклом.
Так минала година за годиною. Це був третій пам'ятний день московського наступу на Маківку, - писав Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. - Змагалися дві сили.

Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». Безперервний стрілецький вогонь засівав російськими трупами окопи, але російські солдати продовжували наступати, впритул підійшовши до стрілецьких окопів, засипаючи їх ручними гарматами. Саме в цей момент з’явився на допомогу стрілецький курінь в запасі. Двічі наступали московські лави і під натиском стрільців двічі поверталися на попередню лінію. Лише третій рішучий наступ усусів примусив ворога піти в безладний відступ. Наступ ворогів 2 травня вже не зміг змінити ситуацію. Російська армія була настільки виснажена, що вже не змогла продовжувати наступальні дії.

Українська громадськість високо оцінила мужність галицького стрілецтва у тій карпатській битві. «Маківка - це перший визначний етап на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, до чину, - зазначала львівська газета «Діло» 2 травня 1915 року - Битва на Маківці - це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями і творцями своєї будучини».

Взяття гори, яка декілька разів переходила від однієї армії до іншої, забезпечувало надійну перешкоду подальшому просуванню противника. Бої за Маківку стали переломними у воєнних операціях 1915 року.

Світла, хоч кривава перемога Українських січових стрільців на горі Маківці, породила їм величну славу, яка не дивлячись на свою не чисельність й несистематичний вишкіл, здібна виконувати чудеса. За цю славу довелося потім стрільцям дорого платити. Виконуючи найтрудніші бойові завдання, рятуючи не раз ситуацію, що в розумінні австрійських військових «службовців» була згубною, Українські січові стрільці, засівали своїми кістками й поливали кров'ю далекий шлях від Карпат по золотоверхий Київ - матір городів українських.

Львівська газета «Діло» 2 травня 1915 р. зазначала «Маківка - це не тільки символ перемоги великої ідеї. Це одночасно іспит зрілості вояцьких і бойових якостей УСС, яким воно блискуче закінчило свій тяжкий період трудів і боротьби. Так виросло стрілецтво впродовж минулого півроку даючи українському народові нові цінності».[10]

І я твердо погоджуюсь з цим, незважаючи на те, що вже пройшло більше як сторіччя від цієї знакової події, у нашій історії, де історія неодноразово переписувалася, змінювалася на користь панівної влади, а подвиг УСС залишився віковічним.

Брусилівський прорив. Бій на горі Лисоня - трагічна сторінка літопису УСС

Вже на самому порозі світової війни, дня 12 серпня 1914 року австрійський прем'єр гр. Штирк заявив представникам української й польської парламентарної репрезентації, що після австрійської перемоги над Росією мусить прийти в Галичину до розмежування української території від польської, та що польсько-українська боротьба в межах Австрії втратить свою цінність.

Ті самі запевнення давали українцям і німці. Берлінський амбасадор Австрії кн. Гогенльоге заявив провідникові українських парламентаристів Костеві Левицькому, що всі землі забрані Австрією від Росії ввійдуть в її склад, але українські землі будуть відокремлені від польських, та матимуть свою національно-територіальну автономію. На всякий випадок Галичина буде рішуче поділена.

Сам цісар, збентежений безпосередніми зв'язками українців з німецькими політичними, чинниками, мав сказати: «Це не є зле, але це не повинно значити, що українці дістануть усе з Берліна. Я сам хочу визволити українців з-під панування поляків».

Єдиною перешкодою для поділу Галичини здавався австрійським дипломатам Львів, як польський острів серед українського моря, але вони сподівались, що цю перешкоду можна буде як не будь усунути, чи обійти.

Дня 26 серпня 1915 року відбулася конференція австрійського міністра закордонних справ Буріяна з президією Головної Української Ради. На ній старався міністр заспокоїти побоювання українців щодо посягань поляків на Східну Галичину, але рівночасно підкреслив, поки що не можна висовувати конкретних програм. Так чи інакше українцям в Австрії буде краще після війни як перед війною, а їх бажання відокремитися від поляків знає і розуміє так Австрія, як і Німеччина.

Коли ж українцям таких  заяв  виявилося замало, тоді австрійський прем'єр Штирк запросив до себе українських парламентаристів на день 7 вересня 1915 року і заявив їм урочисто: «Недавно відбулася, під проводом цісаря коронна рада, в якій прийняли, крім нього, участь Буріян і Тіса. Ця рада вирішила, згідно з волею Німеччини, що по війні прийде до поділу Галичини.

Східна Галичина з частиною здобутої Волині творитиме самостійну українську провінцію, зв'язану з австро-угорською монархією й забеспечуючу права національних меншин, але вивінувану широкою, національно-територіальною автономією. Зразу, поки під ховаються потрібні кадри української адміністрації, управа краю буде в німецьких руках. Подібну автономічну провінцію творитимуть польські землі відібрані від Росії…»[11, с. 312].

Остаточно від становища про необхідність поділу Галичини та національно-територіальної автономії українських земель у межах майбутньої Австрії, не відходили представники її уряду й дипломатії протягом війни. І це власне тримало галицьких українців на позиціях беззастережного австролоялізму, якого не закинули вони навіть тоді, коли поміж австрійських слів і вчинків намалювалися політичні відхилення.

Таким відхиленням що, як здавалося пересуджувало зобов'язання австро-німецьких дипломатів на користь українців, була постанова керівних кіл Австрії й Німеччини створити з польських земель здобутих у Росії - Польське королівство з дідичною монархією, при рівночасному поширенню автономії Галичини, як неподільної цілісності.

Занепокоєні такою двоякістю українські парламентаристи скликали 7 листопада 1916 року нараду, яка вирішила, що «український народ ніколи не визнає відокремлення Галичини під польським пануванням та ніколи не зречеться права національної автономії своєї території й утворення окремого українського, коронного краю в межах Австрії».

Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 року утвердилася на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. У кінці 1915 року Росія почала отримувати від своїх союзників у війні значну кількість зброї та амуніції. У 1916 році вона одержала 9,5 тис. кулеметів, 446 важких гармат, велику кількість снарядів та набоїв. У травні 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під керівництвом генерала Олексія Брусилова завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли значну територію Галичини й Волині. У ході цієї наступальної операції росіяни просунулися вперед на 80-120 км.[11, с. 476]

У 1916 році Галичина і Буковина знову стали тереною найжорстокіших боїв. Почався відомий наступ російської армії, який увійшов в історію під найменуванням - Брусиловського. [див. дод. 3]


Все розпочалося 4 червня 1916 року. Цісарське командування прикрило січовиками найбільш важливий відтинок фронту - мурований шлях із Підгайців на Бережани в районі Лисоні.

11 серпня УСС покинули свої становища над Стрипою. На другий день вночі вони прибули до Потуторів. Полк отримав наказ зайняти положення на горбах Лисоня. Не отримавши чіткого наказу січовики почали готуватися до приходу ворога. І коло 12 години дня 14 серпня росіяни зайняли протилежні горби та почав сильно обстрілювати окопи січовиків.[10]

Пізно ввечері ворог пішов у наступ, здобувши позиції сусіднього австрійського куреня, пішов в обхід І куреня УСС та зайшов на його зади. Одна сотня саме тоді копала стрілецькі окопи і була зненацька захоплена під час роботи.

Тяжке становище рятували два скоростріли хорунжого Ф. Черника, заслонюючи загороджене крило куреня та стримуючи наступаючі лави росіян. Частина куреня вирвалась з оточення. Але ворог обійшов ззаду позицій скорострілів та перейшов у рукопашний бій в котрому загинула майже вся обслуга скорострілів. Тим часом знову сформувався І курінь і рушив у контрнаступ з двома австрійськими сотнями.

Росіян було відкинуто до їхніх попередніх позицій. Під час цього бою загинув І. Каратницький. Після цих подій польовий суд розглянув справу легіону УСС і знову кинув нього новий наклеп бойової і політичної ненадійності і навіть обвинуватив його у зраді. Вину за цей прорив приписано УСС, що фактично вважається однією з найганебніших сторінок історії січовиків.

Ці події викликали у легіоні поганий настрій, почуття незаслуженої зневаги. І це виявилось в бажанні всього стрілецтва доказати при найліпшій нагоді свою бойову вартість та піднести на високий щабель зневажену вояцьку честь УСС. Ця нагода трапилася скоріше ніж вони  самі на це сподівалися.

У криваву дводенну битву на Лисоні від 2 - го до 4 - го вересня пішли загони з девізом: «УСС будуть битися за свою стрілецьку честь та добру славу українського імені!»

Бої почалися ввечері 2 вересня 1916 року наступом 113 - ої пішої дивізії. Ще того ж самого вечора вислано на Лисоню дві сотні І куреня. Перша сотня вже вночі почала бій в лісі але була розбита.

Вранці 3 вересня пішла у контрнаступ сотня Мельника (друга сотня) але попала під дуже сильний артилерійський обстріл росіян і була вимушена рятуватися втечею до лисонського лісу. Про цей момент стрілецький літописець написав такі рядки: «Під градом шрапнеливих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало».

За сотнею Мельника пішла у наступ 3 - тя сотня, в напрямі південної частини лісу, для скріплення правого крила сотні Мельника. Що й зразково виконала. Тим часом в лісі розгорнувся завзятий бій за останні оборонні позиції, втрата яких відкривала вільний шлях в долину Золотої Липи, але сотні УСС змогли стримати російські війська хоча й майже всі були розбиті, а потім 4 - та сотня перейшла у контрнаступ.

Після завзятого і кривавого бою загинули майже всі коменданти, і багато стрільців. Кількадесят було поранено. Ворог зійшов аж до яру і тут полонили команду І-го куреня і частину сотні Будзиновського. В тій дуже загрозливій ситуації штаб кинув свій останній запас - ІІ курінь УСС (робітничий). До його складу входили 5 - та, 6 - та і 7 - ма сотні. 5 - та сотня тільки-но прибувши одразу атакувала ворожі позиції в ярі і звільнила полонений І - й курінь.

Після повторних наступів, які не вдалися, ІІ курінь зайняв запасові позиції на західному схилі горбів. Курінь мав значні втрати вбитими і пораненими. Пополудні бої припинилися. Росіяни, які мали до полудня великі невдачі та криваві втрати, не продовжували того дня наступів. Ворожі сторони приготувалися до нових боїв.[2, с. 333-335]

Бої полку УСС на Лисоні, 3 вересня - були вирішальними для розвитку бойових дій на цьому фронті. Ведені амбіцією боротьби за свою честь і славу українського імені, опановані єдиною думкою про перемогу, УСС стали твердим муром проти ворога. На другий день вранці рушили до наступу на головні ворожі позиції УСС ті ж німецькі, мадярські й австрійські стяги. Наступ вдався, але росіяни швидко скоординували свої дії та вдарили з боків і наступаючі групи змушені вернутися з великими втратами до вихідних позицій. Ввечері того ж дня австрійське командування підтягнуло на Лисоню важку артилерію, яка щойно прибувши почала атакувати позиції росіян.

Після обстрілу в наступ рушила піхота, яка майже без бою здобула головні становища. Велика битва за Лисоню і Бережани скінчилася перемогою, яку вирішили у великій мірі УСС. Вони виграли також важливий бій за свою честь і добре ім'я.

Але та перемога вимагала багатьох жертв УСС: з 44 старшин осталось тільки 16 здорових, втрати серед стрільців становили близько 700 людей. Після цього бою замість втрачених 700 з Коша прийшло 200 новобранців. Потім легіон був відправлений до запас дивізії. Але вже 16 вересня коли ворог атакував позиції турецької дивізії полк УСС пішов у наступ і відбив росіян. Але вже наступного дня легіон захопили у полон і тільки 16 старшин і 158 стрільців змогли врятуватися. Згодом вони відправились до Посочного і Розвадова де знаходилися Кош І Вишкіл УСС.[12]

Битва на горі Лисоні - це одна з найтрагічніших сторінок бойового літопису полку УСС. Два місяці - серпень і вересень - безперервно на цьому рубежі точилися запеклі бої. Коли ж противник розгромив сусідні турецькі та угорські частини, полу УСС опинився в оточенні. Півтори сотні старшин і стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили в полон - їх відправили у табори військовополонених у Симбірськ і Царицин. Залишки полку було виведено в тил. Тієї осені стрілецькі старшини відкрили на Волині близько сотні українських шкіл і придбали для них підручники і необхідне приладдя.[10]

В даному розділі, опрацьовуючи бойовий шлях УСС протягом 1914-1916 рр., так і хочеться сказати, що у будь-якій армії завжди мають бути свої плюси і мінуси. У зв’язку з тим, що усуси опинилися у боротьбі з сильним ворогом, вони не здавалися до останнього, віривши у свою перемогу. Я вважаю, що УСС  варто вважати першою національною армією, яка фактично сформувалася у тяжкі історичні умови і змогла показати себе як найкраще. Однак, можливо не досконала компетентність, неосвіченість і вояків і керівників викликали поразку у битві біля Лисоні, що  фактично породила найганебнішу сторінку в історії українського січого стрілецтва. Не сьогодні це сказано, перемог без поразок не буває.

Олена Степанів - жінка в лавах Українських Січових Стрільців


Українській історії не бракує сильних жінок. Часто їх називають феміністками, проте ці жінки навряд чи себе ними вважали. Наважуся припустити, що для них рівність між чоловіком і жінкою мала стати настільки природною і очевидною, що жодній із сторін не прийшлося б щось доводити.

Мабуть, такою жінкою була Олена Степанівна*. [дод. 4] Своїм життям і діяльністю, вона показала, що ні стать, ні вік, ні інші люди не можуть стати на заваді того, чого людина прагне.

У грудні 1912 року на нараді жіноцтва в переповненій залі «Сокола-Батька» Олена Степанівна виступила на секції студенток і говорила про обов’язкову участь жінок у політичному житті, про їхню працю на випадок війни. Для себе Олена скоро вирішила, що її місце в рядах стрілецтва. Хоч представниць «слабкої» статті не приймали, для неї особисто зробили виняток.

У січні 1914 року сформувалося ще одне товариство – Січові стрільці-ІІ, головою якого вибрали студента-правника Романа Дашкевича. До нього приймали не тільки студентську молодь, але й ремісників, службовців, не відмовляли і жінкам, яких серед добровольців було аж 33 особи, про що вже згадувалося.

На Кайзервальді, біля вузькоколійки Підзамче-Личаків, яка тоді там пролягала, галичанки склали присягу. Вони вчилися військових вправ, догляду за пораненими; слухали курси лекцій з військової історії, українських визвольних змагань, світових революційних рухів. Стрілецькі відзнаки та однострої, які носили дівчата, засвідчували повноправну приналежність до січовиків.

Напередодні війни січові товариства об’єдналися в одну організацію, створивши спільний комітет. До його складу заочно зарахували й Олену, яка якраз перебувала вдома у Вишнівку. Важко дався дівчині від’їзд до Львова, адже батьки благали її залишитися. Перед нею, на фронт пішов і її брат Ананій. Проте вона була «як камінь на заказ батька, на просьби і сльози матері, бо йшла сповнити свій обов’язок».

Під час Першої світової війни, Олена Степанівна була учасницею жорстоких боїв, які гриміли в Карпатах. Нарівні з чоловіками тут разом з нею воювали галичанки Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин. [дод. 5] Вони стійко витримували щоденні військові випробування. Якось випало їм здолати марш-кидок довжиною 56 кілометрів. «Я була дуже втомлена і знесилена, цілком так само, як мої товариші, – згадувала пізніше Олена, – але якраз тому, що я жінка, не хотіла до цього признаватися, і це підбадьорливо вплинуло на всіх так, що вони забули про втому та труди».

Вагомими подіями фронтового життя О. Степанів стали бої під Комарником, на Маківці та під Болеховим. За проявлену мужність під Комарником її було нагороджено медаллю «За хоробрість». Їй було 21.

Про хорунжу О. Степанів чітко й лаконічно сказав сотник Будзиновський: «Годі було знайти яку-небудь різницю між її поведінкою та поведінкою совісного офіцера, що виконував свою службу». У стрілецькому однострої її часто сприймали за молоденького вояка. Подібні ситуації траплялися часто.

Дівчата в українському війську надзвичайно вразили відомого угорського письменника та кореспондента Франца Мольнера. «Однією з особливостей цих відділів, – писав він, – є те, що в їх складі перебувають одягнені в регулярні польові однострої дівчата, які виконують польову службу з усіх поглядів на рівні з чоловіками. Вони носять зброю, вони склали військових присягу, їх підвищують у військових званнях, вони отримують бойові відзнаки. Між ними є багато студентів, а також дівчата. Одна з них навіть має чин підхорунжого та здобула собі на Маківці медаль хоробрості». Останнє про Олену Степанівну.

Битва під Болеховим перетворилася на справжнє пекло. Дівчина потрапила у полон, одна серед моря чоловіків. Росіяни стерегли Степанівну, більше, як офіцерів мужчин, бо мужчини ішли на війну з обов'язку, з примусу, а дівчина, яка пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом. Заради Олени пішов у полон Роман, але їх було відправлено у різні табори для військовополонених: Романа – в Забайкалля, Олену – в Ташкент. Олену Степанів везли тим етапом, який долав наш

Т. Шевченко. Вона пізнала на собі поетову Хресну дорогу, побачила холодні мури Орської фортеці. У Ташкенті вона тяжко захворіла: виникла легенева кровотеча. Тільки стараннями німецької сестри милосердя графині Горн і полковника Пішелі Олену Степанів вдалося вирвати з полону.

Під час обміну полоненими в квітні 1917 року Олена Степанів виїхала з Середньої Азії через Петроград, Фінляндію, Швецію та Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. Дівчиною потрапила в полон і такою незайманою через два роки повернулася; жодна волосина не впала з її голови, тільки рано вкралася сивина у густе волосся. У 1919 році з дипломатичною делегацією Олена через Румунію й Угорщину прибула до Відня.

Там вона продовжила своє навчання в університеті, отримала ступінь доктора філософії. Там же вийшла заміж за полковника УГА Романа Дашкевича. Повернувшись до Львова у 1922 році, Олена Степанів працювала в гімназії сестер-василіанок, її дуже любили студентки за справедливість та вимогливість, але поляки заборонили їй займатися викладанням. У 1926 році вона народила сина Ярослава.[Електронний ресурс]

З 1939-го року  працювала в установах АН УРСР, була доцентом Львівського університету. Коли друзі почали емігрувати, вона відмовилася покидати рідну землю, хоч чоловік у цей час був в Австрії. Після закінчення Другої світової війни працювала старшим науковим співробітником і завідувачем сектору економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, науковим співробітником Природничого музею АН УРСР (1948–1949 рр.).

"Визволителі" сина кинули на "перевиховання"; забрали все — родинні пам'ятки, документи; квартиру, на прекрасному роялі Дашкевичів чекісти награвали "Мурку", меблі вивезли, столове срібло розікрали. 20 грудня 1949 року її заарештували. Цензурний орган при виконкомі обласної ради задокументував висновок, що вилучена в Олени Степанів література "является антисоветской, профашистской, националистической", тому книгам влаштували аутодафе.

Немолоду хвору жінку-науковця очікувала тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір. Там вона хворіла на дистрофію, отримала інвалідну категорію. У 1956-му Олена Степанів повернулася до Львова й опинилася на вулиці. Не відступав до кінця життя її потіха й відрада єдиний син Ярослав. Автор понад 75 праць із географії, спогадів писала в одному з останніх листів: "...Найбільше шкода мені Славка, він працює і мене доглядає...", в листі сина читаємо: "...Уже сил не стає дивитися, як мама мучиться, терпить, а я не можу нічим помогти..." [Електронний ресурс]

Олена Степанівна – це жінка, яка увійшла в історію, у фольклор і в серце кожного українця. Досліджуючи історію українського січового стрілецтва та ролі у ньому жіноцтва, в черговий раз переконуюсь, що не варто завжди на перший план ставити роль чоловіків, адже жінка-воячка, як це показала Олена Степанів, ні чим не гірша, можливо де - ін - де навіть сильніше стояла від стрільців-чоловіків. Вона показала, що місце жінки там, де вона сама хоче бути.

Висновки

Українські Січові Стрільці – помітна сторінка в історії нашого народу. Це перша військова, національна формація новітньої доби, яка виступила на захист українських, державних інтересів зі зброєю в руках, йдучи на смерть.

На протязі всього свого тяжкого, тернистого шляху легіон УСС супроводжувала тяжка доля битв, голоду і недовіри. Майже весь час легіонери викликали підозру у свого австрійського командування, зокрема найбільш образлив став той факт, як поразку у битві під Лисонею поклали саме на УСС, які практично і немогли зарадити тодішній добре підготовленій російській армії.

Однак для мене це не значить, що усусів не варто вважати першою національною армією. Не завжди трапляється так, що на шляху до здобуття незалежної держави одні перемоги, бувають і гіркі поразки. Незважаючи на  недовіру з боку Австрії, січовики билися до останньої краплі крові, за волю українського народу, за свою честь і славу, навіть коли знали, що їх чекає неминуча загибель.

Отже,  роль і значення УСС полягає також  в тому, що воно відродило закладені ще українським козацтвом, традиції збройної боротьби за національність, залучивши до себе  широкі верстви українського суспільства, не тільки чоловіками, а й жіноцтвом, підтвердженням чого є перша жінка-воячка – Олена Степанів, уродженка Львівщини.

Саме вона своєю вірністю до Батьківщини в черговий раз доказала, що українська держава на рівні з іншими має право на існування як незалежна держава в такі тяжкі перші десятиліття ХХ століття. Ми маємо чим гордитися!

Досвід і уроки діяльності УСС варто використовувати сьогоднішнім поколінням українців. Беручи до уваги історичні умови, в яких формувався Легіон січових стрільців, одностайно вважати, що УСС – перша українська національна армія, незважаючи ні нащо.

Список використаних джерел

  1. Українські Січові Стрільці ( 1914-1920 рр. ) / За редакцією Б.Гнаткевича та ін. –  Відтворено з видання 1935 року. – Львів: Слово, 1991.- 159 с.
  2. Історія українського війська/Б. Гнатевич, Ч. 3 - Видання І. Тиктора - Львів, 1936 р. – 293 с.
  3. Історія Українських Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992. – 346 с.
  4. Литвин М. Р. Науменко К.Є. Українські Січові Стрільці. До 500-річчя козацької слави. – К. : Академія, 1992. – 48 с.  
  5. Литвин М.Р. Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1990 . – 138 с.
  6. Литвин М.Р. Науменко К.Є. Військова еліта Галичини. – Львів: Видавництво інституту українознавства імені Івана Крип’якевича , 2004 . – 376 с.
  7. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - 4_те вид., стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.
  8. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997 - 424 с.
  9. Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д. Лановика. - 2_ге вид., перероб. - К.: Т-ВО «Знання», КОО, 1999. - 574 с. - (Вища освіта ХХІ століття).
  10. Новий довідник: Історія України. - К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. - 736 с.
  11. Голубець М. Велика історія України. – Глобус, 1993.  - 352 с.
  12. Історія України: Універсальний ілюстрований довідник. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 576 с., 8 арк.іл.: іл.


Якщо сторінка Вам сподобалась, поділіться у соціальних меражах:

Банер сайту

Будемо вдячні, якщо встановите на своєму сайті наш банер!

Сайт Обучонок містить дослідницькі роботи і творчі проекти учнів шкіл України, теми дослідницьких робіт, проектів і міні-проектів з різних предметів, правила і вимоги оформлення.

Банер нашого сайту
Код банера:
<a href="https://obuchonok.com.ua/" target="_blank"> <img src="https://obuchonok.com.ua/obuchua.gif" width="88" height="31" alt="Обучонок - дослідницькі роботи і творчі проекти учнів України"></a>

Інші банери...

Статистика