Публікація на сайті

Банер сайту

Ми будемо вдячні, якщо Ви встановите на своєму сайті наш банер!
Банер нашого сайту
Код банера:
<a href="https://obuchonok.com.ua/" target="_blank"> <img src="https://obuchonok.com.ua/banners/obuchonokua1.gif" width="88" height="31" alt="Обучонок - дослідницькі роботи і творчі проекти учнів"></a>
Усі банери...

Водно-болотний ПЗФ України

До болотного природно-заповідного фонду України належить.ряд боліт та окремих виділів на великих болотних масивах.

1. Сира Погоня — оліготрофна частина найбільшого на Україні болотного масиву Кремінне (Гали), розташованого на північному сході Ровенської області (Західне Полісся). Площа цього виділу 1,5—2 тис. га глибина торфу до 4 м. Разом з прилеглими ділянками евтрофного і мезотрофного типів це урочище за рослинним покривом і стратиграфією торфовища найбільш повно представляє основний характер торфових боліт Українського Полісся в процесі їх розвитку від евтрофної до оліготрофної стадії. Тут зосереджені характерні, а також рідкісні для флори України види рослин оліготрофних боліт.


2. Група боліт — Радно, Бабин Мох 2 та Любинське (загальна площа близько 1000 га) на захід від с. Борової Зарічанського району Ровенської області. До заповідного виділу слід ввести південно-східну частину масиву Радно, характерну поступовим переходом від евтрофних (осоковогіпнових) ценозів до мезотрофних, північну частину оліготрофного болота Бабин Мох 2та західну частину мезотрофного болота Любинського.

На Малому Поліссі можна виділити такі болота:

  • Велика Болотня, розташоване у заплаві річки Болотні біля Хлівчан Рава-Руського району Львівської області (близько 300 га) з евтрофним осоково-сфагновим покривом.
  • Болото між селами Угнівта Піддубці (близько 400 га) Забузького району Львівської області вкрите різноманітними схенусово-гіпновими угрупованнями.
  • Східна частина великого болота Старники (200—300 га) на межі Ровенської та Тернопільської областей біля сіл Гурби та Стара Гута. Частина ця вкрита березово-осоково-гіпновим угрупованням з рядом рідкісних видів у травостої та буграми з сфагном бурим.
  • Невеличкі болітця у заплаві і на другій терасі Збитеньки, навпроти с.Буща Мизоцького району Ровенської області. Вони мають різноманітний і своєрідний трав'яний, трав'яно-моховий та лісовий покрив евтрофного, мезотрофного й оліготрофного типів.

У Лісостепу бажано охороняти такі болотні об'єкти:

  • Болото Загайок біля Бійниці Млинів-ського району Ровенської області (10 га) з меч-травово-осоково-гіпновим покривом.
  • Болото Залужжя (187 га) біля с. Шумського Кременецького району Тернопільської області з чагарниковими, осоко-во-гіпновими та очеретяними ділянками.
  • Урочище Руда (близько 100 га) у центральній частині евтрофного болота Конельське, розташованого у заплаві річок Ко-нелька і Руда біля Степівки Маньківського району Черкаської області. Виділ має різноманітні угруповання евтрофного типу.

10. Невеликі мезотрофні болота на піщаній терасів околицях Харкова—Моховате, Журавлине та ін. У Карпатах потребують охорони такі болота:

Оліготрофне безлісне, з мочарамн.бо-лото Негровець (14 га) біля с. Негровець Міжгірського району Закарпатської області.

Болото на схилі Бужори в Іршавсько-мурайоні Закарпатської області (близько г га), оліготрофне, вересово-сфагнове, з великою опуклістю поверхні та глибокими відкладами (до 6 м) із слаборозкладеного сфагнового.

Внаслідок осушення торфових боліт та їх використання природна рослинність на них змінюється або зникає. Тому поряд з системою господарських заходів, які забезпечують правильне і найбільш ефективне використання боліт як природних ресурсів, необхідне здійснення також і культурних заходів по збереженню у природному стані та охороні основних типів торфових боліт України. Такі болота як своєрідний елемент ландшафту з специфічною рослинністю і особливими умовами існування будуть об'єктами для глибоких стаціонарних досліджень та для екскурсій.

На території Черкаської області, згідно Реєстру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, близько 71 ділянки боліт з площею понад 4746,5 га оголошено заказниками. Серед них: один гідрологічний заказник загальнодержавного значення – Шуляцьке болото (940,0 га), а також 70 гідрологічних заказників місцевого значення загальною площею 3806,5 га. Найбільше заказників створено в Жашківському, Монастирищенському, Черкаському, Смілянському та Звенигородському районах.

При всіх особливостях хімічного складу води і торф'яних ґрунтів у болотах різної трофності часто виявляються схожі рослинні угруповання. Поряд з цим є і специфічні рослини, пристосовані до певних умов середовища. В цілому біологічне різноманіття болотних екосистем і біомаса гідробіонтів різних трофічних рівнів невеликі.

Видовий склад зообентосу в болотах дуже бідний, що обумовлено низьким вмістом кисню, наявністю метану в придонних шарах води та виходом інших токсичних газів з-під покладів торфу. Типові болота практично не мають сформованої іхтіофауни. Це пояснюється не лише хімічним складом води, а й ізольованістю боліт від інших водойм, де розмножуються риби. Збереження болотних екосистем необхідне не тільки як водорегулюючих чинників, а й як природних об'єктів, для яких притаманні специфічні флора і фауна.

Значення боліт


У природному стані болота України здавна використовуються як кормові вгіддя — сіножаті та пасовища. Але велике і тривале обводнення, а також залісення і закустарнення обмежували і утруднювали використання боліт.

У кінці XVIII і на початку XIX ст. виникає інтерес до боліт як резервів палива — торфу. Перші спроби добування торфу на пали¬во виявляються в колишніх Київській, Подільській, Чернігівській, Полтавській та Харківській губерніях. На підставі загальних по-верхневих досліджень з'являються перші торфорозробки: у 1845 р. — на Чернігівщині, в 60-х роках — на Волині, згодом — в інших місцях. Торф добували на низинних (евтрофних) болотах і викори-стовували як паливо на цукрових, винокурних, цегельних та інших заводах, а також для опалення приміщень. У зв'язку з розвитком промисловості торфодобування поступово зростає.

На Волинському Поліссі використовували торфові болота на¬віть під присадибні ділянки, але це явище мало місцевий характер. Пізніше виявляється інтерес до боліт як до природних кормових угідь. Протягом 1873—1902 рр. так звана західна експедиція про-вадила роботи по дослідженню та осушенню боліт в основному на землях Білорусії і лише частково — на півночі України, переваж¬но в її поліській частині.

У 90-х роках минулого століття з метою освоєння боліт розпочато вивчення їх спочатку в Чернігівській і Полтавській, а пізніше — у Волинській губерніях. Для проведення дослідів по окультуренню боліт створюються дослідні господарства. Перші такі пункти ви-никли у 1912—1913 рр. на Західному Поліссі: в Ковельському по-віті біля Смідина, на Коростенщині — біля Рудні-Радовельської і біля Сарн — на болоті Чемерне. У 1915 р. створюється дослідна станція на Супої; на дослідні станції перетворились Руднє-Радовель-ський та Сарненський опорні пункти (Сербин, 1914; Кузнецький, 1915). Дальшому розгортанню робіт в цьому напрямку перешкодила перша імперіалістична війна.

Наукове вивчення проблем використання болотних площ і торфовищ для потреб народного господарства широко розгорнулось в радянський період. У 1923 р. відновлюються і розгортаються роботи Руднє-Радовельської станції та Підставського опорного пункту; у 1926 р. засновується Бурівське дослідне поле на Замглаї.

Приділяється увага вивченню проблеми освоєння боліт у лісостеповій частині. У 1932 р. на болоті Ромен створюється Сульський опорний пункт, а з 1936 р. розгортається робота Яготинського пункту на Супої. Болотні опорні пункти, дослідні поля та станції дедалі більше оснащуються технікою та забезпечуються кваліфікованими кадрами.

Результати діяльності болотних дослідних господарств, підсумовані і узагальнені М. О. Тюленевим (1926, 1936), сприяли більш раціональному використанню боліт для потреб сільського господарства. Було розроблено ряд сівозмін для торфових грунтів. Плодотворна робота Руднє-Радовельської та інших дослідних станцій та полів припинилася у зв'язку з другою імперіалістичною війною.

Після Великої Вітчизняної війни ще більше поширюється практичне використання торфових боліт. Цьому сприяли дальше вивчення боліт республіки, а також плодотворна робота болотної дослідної мережі та зростаючий досвід колгоспів. Розвивається Сар-ненська станція по освоєнню боліт; відновлюють роботу Бурівське та Панфилівське дослідні поля, Сульський опорний* пункт та ін. Створюються лукомеліоративні станції з метою поліпшення природних кормових угідь — лук, боліт (Тюленєв, 1958).

Болота використовуються як природні кормові вгіддя — сіножаті та пасовища, травостій іде для виготовлення силосу, торф — на паливо, добриво та для інших потреб промисловості й сільського господарства. Осушені болотні площі перетворюються в орні землі з природно родючими грунтами; на них створюються також і високопродуктивні луки.

Як природні кормові вгіддя використовуються головним чином евтрофні (низинні) болота, рідше — мезотрофні (переходові). До таких угідь належать, зокрема, трав'яні і трав'яно-мохові болота з переважанням осок. Урожай болотних сіножатей взагалі невеликий: на трав'яних — осокових з участю великого болотного різнотрав'я він досягає 25 ц/га.

При цьому травостій, особливо на заплавних болотах, частіше з осокою омською та високорослими видами (лепешняк, півники, плакун, іноді й очерет, рогіз тощо) дає досить значну кількість зеленої маси, але низької кормової якості, що більш придатна для силосування. На трав'яно-мохових (осоко-во-гіпнових, а на Поліссі й осоково-сфагнових, іноді з ринхоспорою), звичайно з рідким і дрібнішим, ніж у трав'яних боліт, травостоєм, урожай сіна становить лише 5—10 ц/га.

Кормова якість болотного сіна взагалі низька; в ньому переважають осоки; мало на таких болотах і хороших злаків, здебільшого трапляється куничник, іноді й очерет; різнотрав'я складається з малоцінних у кормовому відношенні рослин (бобівник, вовче тіло, калюжниця, кизляк, півники тощо), а також і неїстівних. Бобові тут звичайно відсутні або ж участь їх не значна.

До того ж на болотах часто ростуть дерева вільхи, берези, сосни, кущі^верб тощо, внаслідок чого зменшується корисна площа сіножатей й утруднюється косовиця сіна. Нерідко використання травостою утруднюється також через велике обводнення боліт. Ще менш продуктивні мезотрофні болота. У звичайно негустому травостої на фоні сфагнового покриву ростуть кореневищні осоки (пухнатоплода, носата, багнова), а також пухівка піхвова, яка поїдається худобою тільки в молодому стані.

Зовсім непридатна на сіно рослинність оліготрофних (верхових) боліт. Вона досить одноманітна за складом своїх основних компонентів (багно, буяхи, андромеда тощо). Лише пухівка іноді займає значні площі, але її купини утруднюють викошування і збирання сіна. Оліготрофні болота звичайно віддалені від тваринницьких ферм масивами лісів; вони не завжди доступні для випасу, особливо навесні, через велике зволоження. Корисним в покриві цих боліт є, звичайно, журавлина та буяхи, які й збираються місцевим населенням та заготівельними організаціями.

Досить цінним для колгоспів і радгоспів Полісся може бути використання сфагнового моху на підстилку. Він сухий, м'який і найбільш вологоємкий (до 1500—2000%). Насичена сечею тварин та збагачена на поживні речовини гною сфагнова підстилка становить цінне органо-мінеральне добриво. Властива сфагнам оліготрофних боліт висока кислотність нейтралізується в ньому сечею. Часом використовують як підстилку осоку пухнатоплоду. Остання, хоч і поширена на поліських бологах, але як і солом'яна, поступається вологоємкістю перед сфагновою.

В останні роки для більш раціонального використання природних кормових угідь все ширше запроваджуються методи поверхневого поліпшення лучних та болотних сіножатей. В результаті таких заходів, як розчистка площі від кущів, дерев, пнів, вирівнювання поверхні, порушеної буграми, купинами і ямами, поширюється корисна площа й створюється можливість для більш раціонального сінозбирання з застосуванням машин.

До того ж, у разі осушення боліт помітно змінюється їх рослинний покрив. При помірному осушенні якість травостою поліпшується: в ньому послаблюється участь осок та інших вологолюбних рослин. Посилюється, крім того, розвиток хороших у кормовому відношенні мезофілів — за рахунок лучних злаків (костриця червона, тонконіг лучний тощо); на менш кислих з більшим вмістом вапна болотах з'являються і бобові, особливо в районах Лісостепу і місцями — на Поліссі. У зв'язку зі зміною складу травостою урожайність сіна дещо.

Висновки


Болотом називають сильно зволожені ділянки земної поверхні, на яких росте особлива болотна (у більшості випадків вологолюбна) рослинність і на яких йде процес нагромадження торфу. Усі сучасні нашій епосі болота утворилися в результаті двох протилежних за своїм характером явищ: шляхом поступового заболочування водойм і шляхом заболочування суші.

Заболочування водойм може йти різними шляхами, у залежності від ступеня проточності води в них, рельєфу берегів і дна. Фактором, що сприяє розвитку болотоутворюючого процесу на суші, є збіднення ґрунтів поживними речовинами. При цьому під лісовою чи луговою рослинністю поселяються невимогливі до умов живлення спочатку зелені мохи, зокрема кукушкін льон, а потім різні види сфагнового моху .

Заболочування суходолів починається в місцях з затрудненим стоком. Бувають випадки, коли болото починає розвиватися і на схилі, якщо цей схил безупинно зволожений, наприклад, у місці виходу ключів. На такій перезволоженій ділянці поселяється вологолюбна рослинність, найчастіше осоки і зелені мохи, що створюють вологоємну дернину, яка сприяє початку утворення болота.

Для України основними типами боліт є: долинні, старорічні, заплавні. На Черкащині заболочені угіддя займають всього 28 тисяч гектарів, або менше 1 процента загальної території області. Як правило, це невеликі ділянки, часом менше одного гектара, які залягають в заплавах річок, балкових долинах, впадинах.

Землі ці багаті на поживні речовини, однак малопродуктивні через несприятливий водний і повітряний режим, неглибоке залягання ґрунтових вод, періодичне затоплення, постійну оглеєність профілю грунту На території Черкаської області, згідно Реєстру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, близько 71 ділянки боліт з площею понад 4746,5 га оголошено заказниками.

Серед них: один гідрологічний заказник загальнодержавного значення – Шуляцьке болото (940,0 га), а також 70 гідрологічних заказників місцевого значення загальною площею 3806,5 га. Найбільше заказників створено в Жашківському, Монастирищенському, Черкаському, Смілянському та Звенигородському районах. При всіх особливостях хімічного складу води і торф'яних ґрунтів у болотах різної трофності часто виявляються схожі рослинні угруповання. Поряд з цим є і специфічні рослини, пристосовані до певних умов середовища.

В цілому біологічне різноманіття болотних екосистем і біомаса гідробіонтів різних трофічних рівнів невеликі. Видовий склад зообентосу в болотах дуже бідний, що обумовлено низьким вмістом кисню, наявністю метану в придонних шарах води та виходом інших токсичних газів з-під покладів торфу. Типові болота практично не мають сформованої іхтіофауни. Це пояснюється не лише хімічним складом води, а й ізольованістю боліт від інших водойм, де розмножуються риби.

Збереження болотних екосистем необхідне не тільки як водорегулюючих чинників, а й як природних об'єктів, для яких притаманні специфічні флора і фауна.

Для написання даної роботи були використані джерела Мережі Інтернет

Повернутись до змісту роботи
Болота та необхідність їх збереження"

Статистика