Публікація на сайті

Банер сайту

Ми будемо вдячні, якщо Ви встановите на своєму сайті наш банер!
Банер нашого сайту
Код банера:
<a href="https://obuchonok.com.ua/" target="_blank"> <img src="https://obuchonok.com.ua/banners/obuchonokua1.gif" width="88" height="31" alt="Обучонок - дослідницькі роботи і творчі проекти учнів"></a>
Усі банери...
традиційне весілля
Тематика проекту: 
Історія
Автор проекту: 
Кузюра Олена
Керівник проекту: 
Антонова Євгенія Миколаївна
Найменування навчального закладу: 
КЗО «СЗО № 35» м. Дніпро

Автор дослідницького проекту з історії "Давні традиції обряду весілля" розповів, як на території України проводилися весілля з давніх давен, а також докладніше дізнався про такі весільні ритуали, як "запити", "сватання", "заручини" та "дівочвечір", з'ясував які предмети найпоширеніші у використанні під час весілля.

Докладніше про проект:


У міні-проекті з історії "Давні традиції обряду весілля" використано метод аналізу історичних даних. В ході роботи над проектом автор дізнається більше про передвесільні обряди і традиції та підготовку до весілля у різних куточках Україні. Детально було вивчено, як проходить весільний день та які функції у цей час виконують наречений і наречена, їхні батьки, свати, друзі.

У готовій дослідницькій роботи з історії "Давні традиції обряду весілля" також описуються ті обряди, які виконуються вже після весілля, визначається їх значення у подружньому житті молодих. Дуже докладно автор вивчає особливості весільного вбрання у таких регіонах України, як Буковина, Закарпаття, Київщина, Південь України, Поділля, Полісся, Полтавщина, Слобожанщина.

Зміст

Вступ
1. Передвесільнні обряди і традиції. Підготовка до весілля.
2. Власне весілля. День весілля
3. Післявесільнні обряди
4. Весільне вбрання
4.1 Буковина
4.2 Закарпаття
4.3 Київщина
4.4 Південь України
4.5 Поділля
4.6 Полісся
4.7 Полтавщина
4.8 Слобожанщина.
Висновок
Використана література та джерела

Вступ


Прадавній обряд весілля, тобто побрання, містить у собі красу зовнішню і велич духовну, чарівне таїнство єднання земного і небесного. Весілля в Україні з давніх часів було своєрідною народною виставою з певною послідовністю обрядодій і обов'язковим пісенним супроводом.

Тривало воно впродовж кількох днів і навіть тижнів і мало багато етапів: сватання, заручини, дівич-вечір, розплітання коси, посаг, покривання молодої, її від'їзд із батькового дому. До кожної обрядодії народ створив безліч пісень. Серед них цікавими є приспівки, якими дотепно коментувалися всі дії на весіллі.

У приспівках перепадало і свашкам, і світилкам. Та найбільше, звичайно, діставалося від подруг нареченої боярам — почтові нареченого. Кумедність ситуації полягала в тому, що бояр, які прибували до оселі нареченої, зустрічали як вороже військо.

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і після весільний.

1. Передвесільний цикл. Запити, сватання, оглядини, заручини

У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля.

До перед-весільного циклу належать обряди, пов'язані з досягненням згоди; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини.

Запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. Звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

Сватання (змовини, згодини )— перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили гарбуз або макогін. (на Західній Україні). У деяких селах це доволі поширений звичай і зараз. Щоб уникнути сорому, часом посилають “ розвідника ”, котрий має довідатись про наміри дівчини і її батьків.

При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане, тобто посаг. Дівчина готувала його заздалегідь разом з матір’ю. Зазвичай це була скриня, яка включала постіль, рушники, одяг, стрічки, хустки. Батько ж виділяв клаптик землі, худобу і певну суму грошей.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини.

Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. На Гуцульщині на оглядини ходили як до молодої, так і де молодого. Раніше, бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коней, волів або інший побут. Проте передусім є те, який наречений хазяїн, а суджена господиня.

Заручини — це своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов'язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назві обряду походить від з'єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. У призначений для заручин час батьки й родичі молодого зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столі Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев'язував їх рушником.

Після цього наречена перев'язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичі молодого хустками, сорочками, полотном. Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу відбувалися в один день: наприклад, сватання й оглядиш або сватання й заручини. Оглядини могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі добре знали родин нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан.

Поступову зникає звичай попереднього розвідування на згоду сватання, оскільки молоді самі наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це своїх батьків.

Під час заручин відбувалося перше благословення молодих, обмін хлібом-сіллю. Між сватами вже була цілковита згода, випивали чарку за здоров'я молодих. Про це співається у жартівливій пісні:

Кажуть люди:

"Батько — не п'яниця,
Та й пропив свою рідну дитину
За чарочку та й за шишечку,
За один день — за неділеньку".

Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.

Власне весільна обрядовість. День весілля


Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення — особисте відвідування молодими родичів.

У більшості регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками, тобто весільний поїзд. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину.

Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружбою. На Бойківщині вінки зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову.

В хаті молодого виготовляли «весільне знамено», «прапор»: до гарно витесаного древка прив'язували дві-три хустини, дзвіночок і зверху квітчали барвінком. На Гуцульщині древком прапора найчастіше був топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших перед шлюбних дійств — дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.

Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, роз плетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та ін. Це найбільш драматичні і сентиментальні обряді, бо найгостріше відчувається зміна в житті. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли коровай і виконували пов'язані з цим обряди.

Посад відбувався окремо в домі нареченого і нареченої, це не тільки прощання з дівуванням і парубоцтвом, але й благословення дочки і сина на подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під які клали жито гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини і Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими благословляли своїх дітей на одружені я і «перепивали» щастя-долю.

Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями й співом.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. На Бойківщині в кінці XIX ст. побутувало вмивання молодих у цей день у відварі барвінку, що залишався від плетіння весільних вінків.

Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов'язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя» зерном і дрібними грішми.

весілля 1В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися до дому молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді тричі вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль.

Залежно від місцевих традицій молодих зустрічали також медом (Карпатський регіон, Полісся, окремі райони Західного Поділля). Цей ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.

В Україні в XIX — на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. На шляху молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї викуп.


Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі.

Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім — навпаки. В деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини нареченої родичами молодого.

Часто посад молодих завершувався обрядом покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало її перехід у стан заміжньої жінки.

Найчастіше це робили мати й заміжні сестри. Після покривання голови відбувався обряд розподілу короваю.

У кінці XIX — на початку XX ст. обряд покривання голови часто здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам молодий. Іноді молоду покривали двічі — в своєму домі та чоловіковому.

Починалося все розподілу короваю і його спільного з’їдання молодими, що символізувало створення нової сім’ї.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп — «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка, її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір'я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиху і «очистити» молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею Молоду супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль.

На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав гроші, приховані заздалегідь молодими для нього.

Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості. Важливе місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування свекрів.

весілля 2Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв'язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З цього приводу влаштовувалась гостина.

Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ — відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Це дійство супроводжувалось гучними танцями і співом.

Цей і є останній акорд весілля.



Весільне вбрання

Буковина

Представлене весільне вбрання, включаючи ряд елементів, властивих комплексам західноподільського та покутського одягу, становить досить своєрідний варіант буковинського зонального типу українського костюма.

Додільна довга весільна сорочка молодої має густо вишиті рукава з характерними навкісними смугами («одскочками»). В колірній гамі вишивки на сорочці переважають чорний та бордовий відтінки, що контрастують з іншими багатобарвними елементами вбрання молодої. Стан від пояса до низу оповитий характерною для цієї зони України опинкою («фотою») з горизонтальними широкими фіолетовими та вузькими білими смугами. Симетрично з обох боків від пояса до низу спущені квітчасті весільні хустки з тороками.
весілля 3
Своєрідності дівочому одягу буковинок надавала довгопола з відбіленої овчини та оздоблена по низу, вздовж пілок, навкруги пройм хутром тхора хутряна безрукавка — т. зв. «мунтян», «ментян», «цурканка».

Вона була прикрашена також аплікацією з кольорового сап'яну, сукна, шкіряними та вовняними шнурками, вишивкою, кольоровою вовною. Особливої уваги надавали кількості та якості шийних прикрас, які мали символічно забезпечити багате та щасливе майбутнє життя молодим,— чим більше було прикрас, тим більша була уявна впевненість в багатстві майбутньої родини.

Прикраси виготовляли, нашиваючи монети на ткану основу, створюючи цим своєрідний зйомний монетний нагрудник. Так само своєрідністю позначений і головний убір молодої — «карабуля», «кодам». Позаду до карабулі кріпились кольорові стрічки— «коди», «кодинки».

Своєрідність чоловічому костюму надавав верхній халатоподібний з білого доморобного сукна прямоспинний двополий одяг з широкими рукавами, т. зв. «манта». На груди з лівої сторони поверх манти молодому дружка чіпляла весільну хустку— «ширінку». На голові у молодого — солом'яний капелюх з широкими крисами, пишно прикрашений бісерними стьожками — ґерданами, пір'ям та т. зв. «трясунками», «колотильцями». На ногах — чоботи з високими халявами.

Закарпаття

Традиційно-побутова культура українців Міжгірщини Закарпаття хоч і виявляє багато спільних рис з бойками, все ж до цього часу усвідомлюється місцевим населенням окремо від бойків і закріплюється ним у самоназві «русинів-верховинців», яка і винесена нами у назву їхнього весільного вбрання.

Весільна дівоча сорочка русинів-верховинців Міжгірщини на відміну від загальнопоширеної на Україні додільної складалась з двох частин: верхньої короткої полотняної сорочки «опліччя» та нижньої білої полотняної спідниці, т. зв. «біленника», «білинника». Своєрідним був крій кожної з частин. Опліччя — безуставкова з суцільними рукавами і з розрізом пазухи, не попереду, як це загальноприйнято на Україні, а збоку. Перед сорочки мав дрібне узорне збирання на грудях, в результаті чого утворювалась геометрично-декоративна верхня частина біля шиї — «кобшивка».

Рукава по низу «на зап'яснику» так само призбирували і декорували обшивкою, а викінчували зубчиками «фодрами». Фартух («запинка») так само, як і білинник, збирали у дрібні складочки («рисували»), обшивали по контуру «плетінкою» — мереживом. Поверх сорочки вдягали коротеньку з сукна розпашну безрукавку «камізолю» із застібкою на середині грудей. На передні поли камізолі нашивали по дві накладні кольорові кишеньки «жебички».

Ритуальним елементом весільного вбрання верховинців була «гуня» — плетений з довговорсої вовни прямоспинний верхній одяг з рукавами («гуня пелехата», «гуня коцьовата»). Розплетене волосся молодої покривали білим платом «фустою», «білилом», «ручником», тканим з тонкого відбіленого полотна. Поверх нього покладали весільний барвінковий вінок («вінець»), доповнений кетягами вівса, штучними квітами («косицями») та пір'ям.

Весільна сорочка молодого, що дарувала її молода, була пишно вишита на відкладному комірі, грудях, манжетах. Молода на ліву руку молодого пов'язувала червону вовняну або шовкову стрічку («пантлик»), щоб знешкодити небажані для жонатого чоловіка можливі дівочі приворотні чари. Чоловічі з білого доморобного сукна штани були вузькокроєні. Ритуальний весільний одяг молодого — пелехата гуня та весільний барвінковий вінок — три плетених «вінці», вдягнуті на фетровий капелюх.

Київщина

Основним елементом весільного вбрання молодої південних районів Київщини, як і скрізь на Україні, була вишита сорочка. На зміну традиційній геометричній композиції вишивок в кінці XIX — на початку XX століття в південних районах Київщини прийшли рослинні композиції. Перевагу у вишивках весільних сорочок надавали червоному кольору, який мав, за давніми уявленнями, магічну силу — захищав від уроків.

Досить урочистим елементом святкового вбрання молодої вважалась т. зв. «юпка» — своєрідна свитка з довгими або короткими рукавами, щоб видно було вишивані рукава сорочки. Юпку шили із зеленого сукна і прикрашали по всьому полю маленькими хвостиками з червоної вовняної пряжі. Це був своєрідний народний варіант королівської мантії з хутра горностая. На ногах — червоні сап'янові чобітки. Обов'язковим ритуальним елементом вбрання молодої був весільний дівочий віночок. В руках молода тримала вишитий нею весільний рушник, яким її оперізували замість пояса.

Більш стриманим щодо кількості елементів та їх барвистості було вбрання молодого. Його основу становила вишита молодою весільна сорочка, обов'язковим весільним атрибутом якої була «застіжка» (шовкова стрічка або вовняний шнурок) ритуально червоного кольору. Святкові штани шили з купованої в крамниці тканини. Ознаку молодого становила весільна хустка, яку молода затикала йому за пояс.

Верхнім одягом була традиційна свита або чумарка. Голову молодого прикрашала висока, циліндричної форми сіра смушкова шапка. До шапки старша дружка пришивала весільний віночок — пучечок з барвінку, васильків та трьох колосків жита, перев'язаних червоною стрічкою. На ногах — рантові чоботи шевської роботи.

Південь України


Комплекс весільного вбрання молодих півдня України в кінці XIX — на початку XX століття значного мірою складався з елементів, шитих з купованих тканин. І лише сорочки молодих, весільні рушники, ткані плахта та фартух («запаска») молодої виготовлялись власноручно молодою до весілля.

Своєрідності костюму молодої надає сорочка з кокеткою, пишно розшита рослинним орнаментом, та високий весільний «вінець».

Відзнакою молодого є весільний рушник, пов'язаний на руці, та весільні стрічки на грудях і біля коміра сорочки, поверх якої вдягнуто жилет та чорну чумарку. Широкі штани, підперезані тканим червоним поясом, заправлені в чоботи з високими халявами. На голові молодого — купований кашкет, який в кінці XIX століття ввійшов у моду в південних та східних областях України.

Поділля

Весільна додільна уставкова полотняна сорочка молодої прикрашена традиційною західноподільською вишивкою на рукавах, вузенькому комірці, навкіс розташованою на пазусі («погрудках») та по низу. Стан оповитий одноплатовою вовняною тканиною «опинкою», правий край якої відігнутий і закладений під широкий тканий пояс. Західноподільські опинки ткали з тонкої чорної шерсті, а кінці перетинали кольоровими смугами, переважно жовтогарячих та червоних кольорів.

Надзвичайно складним та пишним робили весільний вінок молодої. На голову молодій надягали оксамитову шапочку, суцільно розшиту рядами орнаментально набраних бісерних стрічок — силянок, кольорових намистин і дрібних штучних квітів. На потилиці ці штучні квіти збирали в букет, від якого на плечі спадали шовкові стрічки.

Довга весільна сорочка молодого, випущена поверх штанів, підперезана тканим поясом. На плечі накинуто свиту. На голові — плетений бриль, прикрашений пір'ям когута.

Полісся

Весільне вбрання, як і весь комплекс традиційно-побутової культури населення крайніх північних районів сучасної Волинської області. Але самовизначеність населення цього району як українського дозволила нам представити їхнє весільне вбрання як зональний західнополіський варіант українського костюма.

Весільне вбрання молодих Волинського Полісся відзначається контрастним виділенням яскравих червоно-чорних кольорів тканих орнаментальних узорів на тлі вибіленого лляного полотна. Ткана весільна сорочка молодої з відкладним коміром та тканою накладною пазухою має повністю заткані червоно-чорними переборами широкі рукава, зібрані біля манжета. Поверх сорочки вдягали ткані спідницю та фартух.

Шия прикрашена кількома низками намиста. На ногах — онучі з колишньої тканої сорочки та личаки. Своєрідним є головний убір молодої — біла ткана намітка з узорно перебраними кінцями. Поверх намітки надягали весільний вінець у вигляді твердого високого обручика, розширеного догори, обшитого кольоровими стрічками, попередньо зібраними у складочки. Його вдягали з нахилом на правий бік, а на кінцях чіпляли пишні пучки різнобарвного пір'я, яке мало відвернути від молодої лихі сили.

Молодий поверх вузьких з доморобного полотна штанів вдягав навипуск білу лляну весільну сорочку, що дарувала йому молода. Вишивкою прикрашали відкладний комір та пазуху. Підперізували молодого тканим вовняним поясом. Солом'яний капелюх дружка прикрашала весільним віночком та складеною з кольорової, переважно червоної, стрічки квіткою. На ногах — онучі та личаки, які прив'язані плетеними з конопель шнурками— «волоками».

Полтавщина

У весільному вбранні молодих південних районів Полтавщини перевагу віддавали елементам, зшитим з купованих тканин. Тільки сорочки молодої та молодого, пояс молодого та весільний рушник, що ним підперезана молода, виготовляли вручну.

Поверх весільної додільної сорочки, пишно вишитої на рукавах та по низу, вдягнена шита з кольорового ситцю безрукавка. На рясну спідницю, шиту з купованої шерстяної тканини, одягнуто фартух з парчі, а поверх нього пов'язано вишитий рушник. Голову прикрашає пишний весільний вінок та кольорові стрічки, а шию — намисто, дукати, корали.

Поверх весільної сорочки на плечі молодому накинуто чумарку. Стан підперізує тканий шерстяний пояс поверх пістрьових широких штанів, заправлених у чоботи. На голові молодого— смушкова шапка, уквітчана весільним віночком, а груди прикрашено весільною квіткою та стрічкою.

Слобожанщина

Основу весільного вбрання молодої на слобідських землях України становила весільна сорочка, оздоблена по нижньому краю плетеним мереживом. Поверх сорочки вдягали рясну спідницю з шерстяного, ситцевого або шовкового купованого краму. Спідницю спереду покривали кольоровим фартухом, по низу обшивали бахромою, а в нижній частині декорували нашивками з різноколірного мережива та зубчастими стрічками переважно темних кольорів.

Типовим верхнім святковим одягом молодої в цих районах був шитий з тонкої шерсті, сукна або оксамиту керсет з рукавами, т. зв. «юпка», «куцина». Найврочистіші куцини оздоблювали різноколірними гарусними шнурками, кантами, стрічками, сітками з мережива, позументом та блискучими металевими ґудзиками.

Голову молодої пов'язували шовковою, переважно білою, хусткою, зверху накладали весільний із штучних квітів вінок, а з лівого боку у вінок вставляли павине перо. Молоду обов'язково замість пояса оперізували весільним рушником. На ноги взували кольорові сап'янові чоботи. Шию прикрашали низками намиста, бурштину, коралів.

На молодого поверх весільної, вишитої молодою, сорочки одягали безрукавку. Штани шили з фабричної, т. зв. «черкесинової» або «шведської» тканини. На бриль сестра молодої пришивала круглої форми квітку. На плечі накидали святкову полегшеного типу свиту, т. зв. «чумарку», «чинарку» з купованих бавовняних тканин, а в заможніших — з тонкого фабричного сукна. Передні поли та комір чумарки прикрашали блискучими металевими ґудзиками та вишивали різноколірним шовком.

Висновок


Українське весілля існує з давніх-давен. Це великий стародавнє свято, яке має свої таємничі і прекрасні обряди, чиї традиції вшановувались, як і п’ятсот років тому, як і сьогодні. Ми с точністю можемо сказати, що українське весілля завжди було цікавим і незвичайним, воно поєднувало серця молодих на віки, даруючи їм щасливе та довге життя. Звичайно, воно мало багато своїх цікавинок і поділялось на три цикли.

Передвесільні, власневесільні і після весільні обряди. Розставання з дівоцтвом та парубоцтвом, запити, сватання, заручини та інше-все це і є родзинкою нашого свята. Найцікавішим завжди було власне весілля. Великий стіл, накритий усілякими смаколиками, веселі гості і ті, заради кого всі зібрались, молодята, одіті в пишний одяг свого району. Гарні, як голуби.

весілля 4

Список використаної літератури

  1. Алексєєв П.В., Панин А.А. Философия. Ученик. – М.: Проспект, 1999.
  2. Березовський І.П. Вивчення традиційно-побутової культури народу — важливе завдання етнографічної науки //Народна творчість та етнографія. — 1986. — №6. — С.12.
  3. Березовський І.П. Українська народна творчість (20-30 рр. XX ст.). / Березовський. — К.: Наукова думка, 1973. — 152 с.
  4. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К.: Довіра, 2000. – 368 с.
  5. Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. – М.: Искусство, 1971 – 544 с.
  6. Борисенко В.К. Берегиня. Українські народні пісні. — К.: Мистецтво, 1991. — С.5-8.
  7. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнографічне дослідження. – К.: Вища школа, 1988. – 188 с.
  8. Борисенко В.К. Сватання: про обрядові дії // Наука і суспільство. — 1991. — №3. — С.24-26.
  9. Г.Горленко. Нариси з історії української етнографії. — К.: Либідь, 2008.
  10. Винницький О. Церква і духовне буття / Духовні скарби українського народу в житті молоді. – Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1994. – С.62-64
  11. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис в 2 т. — К.: Обереги, 1992.
  12. Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби // Людина і світ. — 1990. — №3. — С.11-13.
  13. Галаганова С.Г. Традиция и современность. — М.: Знание, 1993.
  14. Гатальська С.М. Філософія культури. – К.: Либідь, 2005.
  15. Гордійчук М. Фольклор і фольклористика. — К.: «Музична Україна», 1979. — 248 с.
  16. Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії //Народна творчість та етнографія. — 1972. — №3. – 73с.


Якщо сторінка Вам сподобалась, поділіться посиланням з друзями:

Статистика