Проєкт "Сергій Параджанов "Тіні забутих предків"

В творчому і дослідницькому проєкті з української літератури на тему "Сергій Параджанов "Тіні забутих предків»" учениця 8 класу визначає роль українськго письменника М. Коцюбинського та видатного режисера С. Параджанова у світовій культурі та пояснює, чим можна обумовити успіх цих творців.

Докладніше про роботу:

Учениця 8 класу - автор науково-дослідницької роботи з української літератури на тему "Сергій Параджанов "Тіні забутих предків" розглядає біографічні відомості з життя Михайла Коцюбинського та описує життєвий шлях Сергія Параджанова. Також у роботі наведені цікаві факти з історії написання повісті «Тіні забутих предків», описана основна ідея твору та проаналізоване художнє ставлення автора повісті до створення образів та характерів героїв.

У рамках дослідницького творчого проєкту з українскої літератури про Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" учениця 8 класу вивчає, як знімався фільм «Тіні забутих предків» та розмірковує над тим, що такого зробив режисер, що цей кінематографічний твір отримав світове визнання. У міні-проєкті наведені цитати з засідання худради, яка оцінювала фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" та відкріла йому шлях на кіноєкрани світу. У дослідницькій роботі доведена актуальність повісті і унікальність її екранізаціі С. Параджановим навіть у наш час.

Зміст

Вступ
1. Вони належать не лише Україні, вони належать світу.
1.1. Біографічні відомості з життя Михайла Коцюбинського.
1.2. Життєвий шлях Сергія Параджанова.
2. З історії написання повісті «Тіні забутих предків».
3. Як знімався фільм «Тіні забутих предків».
4. Визнання у світі.
Висновки
Список використаних джерел

Кожна нація у своїй історії має славетні сторінки, легендарних людей, які творять цю історію. Українська література багата талантами. Серед багатьох блискучих талантів, якими обдару­вала нас українська література на межі XIX і XX ст., цього воістину золотого її періоду, завжди називають ім'я Михайла Коцюбинського — тонкого, довершеного повістяра й новеліста, першого й найбільшого майстра імпресіоністського письма в українській літературі.

Коли сьогодні з відстані більше як у сто років ми оглядаємо йо­го творчість, то з подивуванням відзначаємо, що за всієї злободенності вона нітрохи не постаріла, — вічно жива і молода, як кожне справжнє велике Мистецтво.

Останній період творчості письменника характеризується пошуком нових ідей, прийомів і підходів. Це бачимо у творі  «Тіні забутих предків» .

«Тіні забутих предків» Сергія Параджанова — один із найзахопливіших і найнезбагненніших фільмів ХХ століття, уже більше як сорок років незмінно вражає глядачів, стає відкриттям для кожного нового покоління, лишаючись поза часом у своїй вічній актуальності. Звідки ж така невичерпна сила емоційного впливу, безмежне смислове багатство?

Параджановські «Тіні» – це унікальне поєднання кінематографічного новаторства, індивідуальної неповторності режисерського і операторського стилю з глибиною та універсальністю сенсу, яка зближує фільм з міфом і фольклором, нагадує про надособистісний аспект художньої творчості, її одвічний зв’язок зі сферою родової пам’яті, архетипами колективного несвідомого.

І твір, і картина викликають захоплення у читачів та глядачів. Я хочу поспостерігати над проблемою особистого і загального в картині Параджанова.

Українські Карпати. М’яке осіннє сонце гріє стрункі смереки, оточені порослими, барвистими травами. Безмежна краса природи полонить своєю чарівністю, силою та свободою. Велич гір захоплює твою душу. Ще кілька хвилин – і з глядача перед блакитним екраном ти перетворюєшся на частку цього могутнього цілого… 

Якщо б мені запропонували виокремити одну рису, чим саме мені запам’ятався фільм С.Параджанова «Тіні забутих предків», я з упевненістю сказав би – майстерністю передачі всього: побуту, культури, настрою, почуттів, переживань. Тільки закохана в Карпати, закохана в Гуцульщину людина може не відобразити, а дати відчути цю «правдиву казку гір». Таким був Михайло Коцюбинський, автор однойменної повісті, таким був і другий батько цього твору, кінорежисер Сергій Параджанов.

Михайло Коцюбинський - великий письменник-гуманіст, вираз­ник дум і прагнень народних - посідає одне з чільних місць в історії української літератури. Його творчість, що припадає на кінець XIX — початок XX ст., яскраво відбиває не тільки глибинні соціальні зрушен­ня в тогочасному суспільстві, а й активні пошуки, якими був позначе­ний літературний процес на рубежі двох століть.

Творчо засвоївши традиції і досвід своїх славних попередників, пе­редусім Марка Вовчка, Шевченка, Панаса Мирного і Нечуя-Левицького, Коцюбинський орієнтувався і на взірці світового письменства, зокрема європейського, був чутливим до тих новітніх віянь, що пану­вали тоді в літературі. Він був справді природженим художником, «який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку», - немовби про себе писав Коцюбинський в уривку «Павутиння».

Часто в листах до друзів письменник називав себе вогне- і сонцепоклонником. І все його чесне і многотрудне життя, і вся його творчість підтверджують: так, він був і назавжди залишився великим Сонцепоклонником і великою Людиною. Таким людяним, добрим, лагідним постає Михайло Коцюбинський перед нами зі спогадів його сучасників.

Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 р. у Вінниці в родині дрібного урядовця. Дитин­ство і юність письменника минули в селах і повітових містечках Поділля. Батько його - людина чесна й працьовита, але запальна і не­стримана, — не міг терпіти утисків і несправедливості від начальства, тому часто міняв роботу, а то й зовсім залишався без місця або працю­вав за мізерну плату. Разом з ним переїздила і його сім'я.

Михайло був улюбленцем родини, особливо матері. Саме від неї, як згодом зізнався письменник, він успадкував «тонку і глибоку душевну організацію» та «любов і розуміння природи». Під впливом матері у хлопчика рано розвинувся інтерес до читання. Змалку він цікавився українськими народними піснями, казками. У 9—10 років і сам почав складати пісні на зразок народних.

Навчався спочатку в народному училищі (м. Бар), а 1880 р. закінчив Шаргородську духовну семінарію. Спробував свої сили в літературі рано. З перших його спроб до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка». Друкуватися почав у 1890 році, у львівському дитячому журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка».

Роки перебування на урядовій посаді в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для написання численних творів. Після повернення з подорожі до країн Центральної та Західної Європи (1905 року) Коцюбинський бере активну участь у громадських акціях. Його обрано головою чернігівської організації «Просвіта».

Під час поїздок на острів Капрі часто зустрічався з Горьким. Після повернення з Карпат 1912 року письменник кілька місяців провів у Києві в клініці професора Образцова, проте медицина виявилася безсилою. Помер письменник на 49 році життя 25 квітня 1913 року. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, у гаю Троїцького монастиря.

Параджанов Сергій Йосипович  9 січня 1924, Тбілісі - 21 липня 1990, Єреван) — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

Народився Сергій Параджанов у Тифлісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім’ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанов — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.

Середню школу Сергій закінчив тільки з двома "п'ятірками" — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на "трійку", і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941–1943 роках  працював художником-технологом на тбіліській фабриці “Радянська іграшка”.

У 1942-1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала воєнні госпіталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Хуциєв, Миронер.

Працював асистентом режисера на фільмі “Тарас Шевченко” (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі “Максимко” (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму “Андрієш” за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів у якості режисера-постановника.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми "Наталія Ужвій", "Золоті руки", "Думка" (всі - 1957), "Перший хлопець" (1958), "Українська рапсодія" (1961) "Квітка на камені" (1962, у співавторстві з А.Слісаренком).

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії.

У 1965-68 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.

Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став у зоні неабияким авторитетом. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми "Intermezzo" (за М. Коцюбинським), "Київські фрески", "Ікар", "Сповідь".

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операція з видалення легені було проведена в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. В одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: "Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні і збираюся вмирати у Вірменії".

17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном і іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.

Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменникові достатньо матеріалу для твору. Проте бажання написати про «незвичайний казковий народ» – гуцулів– не полишає його. Коцюбинський іще раз відвідує гуцульський край, вивчає звичаї, побут, фольклор його мешканців.

Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). На думку письменника, гуцули й у ХХ столітті залишилися язичниками. Автор досліджує вплив фантастичних, міфологічних уявлень на формування характеру головного героя на світосприйняття.

Природа Гуцульщини, мова, звичаї, побут, усна народна творчість гуцулів - усе це дало Коцю­бинському можливість життя гуцульських родин Палійчуків і Гутенюків показати ніби зсередини, освітивши минулу епоху магічною лампою своєї присутності як письменника.

Найяскравішими є образи Івана і Марічки - справжніх дітей при­роди з їхнім пантеїстичним світобаченням, щирою вірою у лісовиків, чугайстра, мавок. Обдаровані поетичним, художнім хистом (Іван чу­дово грає на флоярі, а Марічка - автор і виконавець безлічі співанок), герої здатні на глибокі, сильні почуття.

Любов до Марічки, з якою Іва­нові не пощастило побратися через трагічну випадковість (Марічка загинула під час повені), хлопець проніс через усе життя. Його шлюб із Палагною - данина обставинам життя (необхідність тримати госпо­дарство, яке для гуцула було єдиним матеріальним забезпеченням). Читач розуміє, що не ворожіння мольфара Юри стали причиною хвороби і згасання Івана, а непогамовна туга за Марічкою.

Підтвердження цьому і в уявній зустрічі з Марічкою під час лісових блукань хворого Івана: «Іван мав ще багато їй розказати, Він чув по­требу оповісти їй ціле своє життя, про свій туск за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе одруження...»

Пейзажі повісті зображені характерними для творчості Коцю­бинського імпресіоністичними засобами. Художню своєрідність кар­тин природи у творі визначає використання багатої кольорової гами. Характерним є не стільки опис дій героїв на тлі природи, скільки відтворення вражень від її спо­глядання. Як правило, враження ці належать не авторові, а героєві, і розкривають його переживання, світовідчуття.

Коцюбинський у властивій йому імпресіоністичній манері змалював життя, кохання і смерть Івана й Марічки, передав дух гуцульського села, вірування гуцулів, їхні язичницькі звичаї та обряди.

145 років від дня народження  Коцюбинського, 85 років від дня народження Параджанова, 45 років — з часу виходу на екран фільму «Тіні забутих предків». Це круглі дати 2009 року. Прив'язка до ювілеїв геть необов'язкова. Але й самі «Тіні» постали з ювілею. Ідею кінострічки до 100-річчя Коцюбинського підкинули з його музею, що в Чернігові.

Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам.

Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».

«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня».

Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» ( за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука. Жили у Верховині. Знімали також і по селах. Основний об'єкт — обійстя Палійчуків — знайшли в Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) гражда. Ще жила газдиня, столітня Параска Харук, що в юності товаришувала з Іваном Франком.

Бурю з Мольфаром знімали в Соколівці, пошуки потоплениці — в Бистриці. А Марічку-потопленицю — у крутіжу Рибниці на околиці Косова. Пішли потім гуртом грітися в сусідній ресторан «Гук». Там Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв з її ноги туфельку і, наповнивши вином, проголосив: «За рафаелівську красуню, геніальну актрису!» І випив по-гусарському.

Серед гуцулів Параджанов завжди тримався, як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині (ближче до вітру і неба), їсти з вівчарями кулешу з бринзою, жартувати, розповідати смішні історії. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію — його не бачили навіть напідпитку.

Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо.

Режисер В. Луговський, приїхавши чверть століття потому до Верховини робити фільм про Параджанова, був подивований, наскільки жива пам'ять про нього.

За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання».

Іванові Миколайчуку фільм змінив прізвище. Справжнє — Николайчук. Актор переінакшив його тоді, коли готувалися титри. Так і залишилося — Миколайчук.

Один із найгармонійніших творів українського кіно знімався досить драматично. За «недисциплінованість» і «відставання від плану» Параджанов отримав 3 догани. Творчі конфлікти з Іллєнком мало не закінчилися його від'їздом разом з дружиною (Ларисою Кадочниковою). Але... мистецтво перемогло.

На прем'єрі «Тіней» (4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна») відбувся перший повоєнний акт політичної непокори. Виступив Іван Дзюба із закликом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Дальшу демонстрацію протестів припинила служба безпеки.

Фільм за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Знімався в 1963-64 рр. Київською кіностудією ім. О. Довженка.

Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри»

(І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим.

У жовтні 1964 р. стрічку запустили на екрани — до 100-річчя М. Коцюбинського, що відзначалося 17 вересня 1964 р.

У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти.

«Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966).

У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича.

Великий твір мистецтва, зовсім новий фільм, де використано кращі традиції Ейзенштейна й Довженка.

З обговорення худрадою.

«Своєю пластичністю фільм нагадував гуцульські оповідки кінця ХІХ ст., але як! Розхристаний і шалений, вільний від турботи про тяглість нарації, перейнятий залюбленістю в темнавий фольклор, у вражаючу красу незвичних композицій, в чар засмаглого жіночого тіла, в експерименти кольору і звуку — він відрізнявся від усього, зробленого раніше».

Єжи Плажевський, Варшава. «Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною в світі».

І. Дзюба

«Це єдина картина, яка навіть у Киргизії йшла українською. Тому що не має значення, що говорять персонажі».

Р. Балаян

Здавалось би, звичайний трагічний сюжет: «Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко.

Але він жив далі. Оженився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану». Таку анотацію до фільму можна прочитати на будь-якій касеті або диску. Ну то й що? Типові українські Ромео і Джульєтта. Але чомусь після екранізації в 1964 саме цієї повісті до Параджанова прийшло міжнародне визнання. Що ж, спробуємо з’ясувати.

Відмінною рисою фільму є майстерність передачі. Ти, ніби вживаєшся в сюжет, опиняєшся на місці подій. Для режисера, це, певно, найвищий пілотаж - вміти вдало відобразити картинку. З перших хвилин перегляду розумієш, що перед тобою гуцули, а не мешканці Київської, Вінницької, чи Житомирської області. Навіть в голову не може прийти, що грають актори. Мова, знання звичаїв настільки справжні.

Навіть зовнішність героїв: смугляві, чорноброві, кароокі. У Параджанова акторам властива справжність, їх волосся зализане, виглядає неохайним, простежується й певні схожі риси в зачісках, така собі, тогочасна «мода». Все це, як не дивно, викликає почуття довіри.

Самобутність була передана настільки, що часом здавалося, ніби ти не в Україні знаходишся, а в якомусь зовсім іншому місці. Важкувато було дивитись на життя цього «язичницького племені». Дуже виразним було накладання голосу, коли Іванко скитався після смерті коханої. Гарний режисерський прийом, ми чуємо, що говорять про Івана люди, які десь, колись його бачили і, водночас, на власними очима спостерігаємо скитання хлопця. Майстерно, як на мене. У фільмі багато гуцульського фольклору, якась жива природна мова. Це видно навіть з ігор маленьких Івана та Марічки, коли вони співали невеличкі пісеньки.

Сам сюжет доповнював і без того яскравий місцевий колорит. Сила любові, божевілля втрати передавалися через крупні плани, гарну акторську гру, зовнішній спокій та навислу хмару гуцульських традицій. До речі, чого так бракує сьогоднішньому кіно, інтимні сцени та сцени психологічного навантаження, емоційного натиску не знімалися. Фільм і без того постійно тримає глядача в тонусі, зосередженим. Це далеко не розважальне кіно.

« Тіні…» пронизані трагічністю, несамовитістю, божевіллям…

Фільм вартий того, щоб його подивитися. «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова — один із найзахопливіших і найнезбагненніших фільмів ХХ століття, уже більше сорока років незмінно вражає глядачів, стає відкриттям для кожного нового покоління, лишаючись поза часом у своїй вічній актуальності. Звідки ж така невичерпна сила емоційного впливу, безмежне смислове багатство?

1. Коцюбинський М.М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті: Для серед. Та ст.. шк.. віку/ Упоряд., передм., приміт. Ю.Б.Кузнецова, Н.В.Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. –368с.
2. Михайло Коцюбинський у школі/ Упорядник передм. К.М.Сторчак, Н.І.Падалка. – К.: Радянська школа, 1966. – 197с.
3. Михайло Коцюбинський / Новий довідник: Українська мова та література. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2004. – 864с.
4. Параджанов С.Й./ Довідник з історії України (А –Я):Посібник для серед. загальноосв. навч. зак./ Упорядник І.З.Підкова, Р.М.Шуст. – 2 –ге вид., доопр. і доповн. – К.: Ґенеза, 2001. – 1136 с.
5. «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.