Проєкт "Тарас Шевченко і державотворення"

Виконуючи дослідницьку роботу (проєкт) на тему "Тарас Шевченко і державотворення", учень 9 класу в рамках української літератури і історії України розповів, як на території України історично відбувалося формування української національної ідеї та як це пов'язано з поглядами Кирило-Мефодіївського братства на національну ідею. В роботі з'ясовується яке відношення до формування української національної ідеї має головний Кобзар України Тарас Григорович Шевченко.

Докладніше про проєкт:

У дослідницькій роботі про Тараса Шевченка і державотворення учнем 9 класу було проаналізовано літературні джерела з історії України та української літератури, які допомогли визначити місце і значення літературної спадщини Т. Шевченка в історико-культурному контексті на підставі вивчення його національної ідеї та образу України. Інформаційними джерелами був масив архівних та опублікованих джерел, а саме твори Т. Шевченка, М. Костомарова, критичні  статті, монографії тощо.

У навчальному творчому проєкті з історії України та української літератури про Тараса Шевченка і державотворення учень 9 класу описуює націєтворчий чинник у творчості Т. Г. Шевченка, розглядає історичне минуле українського народу у творах Кобзаря, вивчає образ України у поезії Т. Шевченка та з'ясовує значення національної ідеї Т. Шевченка для сучасної України.

Зміст

Вступ
1. Історичні аспекти формування української національної ідеї.
1.1. Становлення національної ідеї в Україні.
1.2.  Погляди Кирило-Мефодіївського братства на національну ідею.
Висновки до розділу 1.
2. Національна ідея у творчості Т. Шевченка.
2.1. Націєтворчий чинник у творчості Т. Г. Шевченка.
2.2. Історичне минуле українського народу у творах Кобзаря.
2.3. Образ України у поезії Т. Шевченка.
Висновки до розділу 2.
3. Значення національної ідеї Т. Шевченка для сучасної України.
Висновки до розділу 3.
Висновки
Список використаних джерел.

Актуальність теми. Світова наука стверджує, що національне і вселюдське найтіснішим чином пов`язані між собою, що вселюдські цінності створюються завдяки конкретному ґрунту і розвитку на ньому національних цінностей і святинь. І дійсно, історичні факти переконливо свідчить, що розвиток культури, мистецтва, освіти, духовності та державності може бути успішним лише на національних засадах.

Прикладом гармонійного поєднання вселюдського та національного є постать Тараса Григоровича Шевченка. Тому обрана тема дослідницької роботи (проєкта) про Тараса Шевченка і державотворення в 9 класі є актуальною, так як розглядає питання національної ідеї у творчості Великого Кобзаря та її впливу на українську культуру та історію.

Ступінь дослідження теми. Питання формування нації, національної свідомості, українства досліджувалися різними науковцями: істориками, літературознавцями, філософами, соціологами та іншими. На теперішній час проблеми нації та націоналізму, української свідомості та самовизначення вивчають сучасні українські науковці: В. Василюк [2], Я. Грицак, О. Забужко [5], Г. Касьянов, Г. Клочек [7], М. Розумний, О. Рудкевич  [12], Ю. Фігурний [13] та ін. Їх праці присвячено витокам української національної ідеї, основним ідеологам та вплив на сучасну українську історію.

Як відомо, значну роль у становленні української національної свідомості відіграла творчість М. Костомарова та П. Куліша. У творах цих авторів українці починають розглядатися як рівноправний з іншими слов'янами народ, хоча національна консолідація пропонується під егідою федеративності та слов'янського союзу.

Центральною постаттю українства, його духовним символом, епіцентром національної честі був Т. Шевченко. Тому вивчення національної ідеї, яка проголошувалася у творах Кобзаря, є важливим питанням, яке впливає на формування сучасного національного світогляду українців.

Мета роботи полягає у спробі визначення місця і значення літературної спадщини Т. Шевченка в історико-культурному контексті на підставі вивчення його національної ідеї та образу України.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

• розглянути погляди науковців щодо формування української національної ідеї;
• узагальнити погляди Т. Шевченка на національну ідею та Україну;
• сформулювати значення національної ідеї Т. Шевченка для сучасної України.

Об’єкт дослідження – літературна спадщина Т. Шевченка.

Предмет дослідження – джерела, специфіка, шляхи і способи формування і реалізації національної ідеї у творчості Т. Шевченка.

Інформаційними джерелами був масив архівних та опублікованих джерел, а саме твори Т. Шевченка, М. Костомарова, критичні статті, монографії тощо.

Структура робота. Дослідницька робота в рамках проєкту про Тараса Григоровича Шевченка і державоутворення включає вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел. Обсяг основного тексту становить 22 сторінки, список використаних джерел – 15 найменувань.

В європейській культурі становлення поняття «національна ідея» пов’язано з романтичною традицією, коли відбулася зміна акценту із загального на особливе, висуваючи ідею унікальності національного. Романтики почали першими наголошувати на національне світобачення, в основі якого лежить саме національна ідея.

Розвиток української національної ідеї в цьому не виняток: «Друга чверть – середина ХІХ ст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження» [4, с. 180].

Як зазначає у своїх працях Рудкевич О. українська національна ідея є своєрідною концентрацією національної свідомості, яка може реалізуватися лише через свідомість кожного члена суспільства. Саме національна свідомість не лише надає національній ідеї суто національного забарвлення, але й передовсім забезпечує усвідомлення норм тієї чи іншої нації, на яких вона ідентифікується і функціонує. Національна ідея, спираючись на національну свідомість, сама стає такою – і унікальною, і неповторною, і водночас – універсальною, вселюдською цінністю, що відображає національну форму розвитку суспільства [12, с. 28-30].

Важливою рисою української національної ідеї є не просто укоріненість її в історичному минулому, а й піклування про історичну долю нації, а значить - розуміння в теоретичному плані суті нерозв’язаних проблем, національних інтересів, прогресу українського народу.

В теоретичних розробках дослідників цієї проблеми з покоління в покоління естафетою передавались віковічні традиції, не мінявся, а далі загартовувався під ударами долі національний характер, в якому завжди притаманним було державницьке мислення, державницьке діяння. Про це йдеться вже у відомому творі першого російського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», пройнятим таким світоглядним оптимізмом, що свідчить про ґрунтовне «входження<» київської культури у високу культуру епохи, а принцип християнської єдності як головної ідеї народу набуває свого, так би мовити, специфічно державного звучання, спираючись на досягнення світової культури.

Іларіон висловлює в контексті ментальності русичів ідеї, що були тими елементами індивідуалізації, які пов’язані в Русі з демократично-віковими нормами і спрямовані на вільне прийняття державно-громадських та християнсько-канонічних ідей кожним русичем свідомо.

У працях М. Грушевського, Я. Дашкевича, В. Липинського, А. Козаченка, В. Смолія, В. Степанкова та інших наголошується на тому, що в період правління П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи робився акцент на національний чинник у державотворчому руслі, окреслювалися етнічні кордони України, що давало змогу спрямовувати політику на побудову саме національної держави.

Як відомо, саме тоді була зроблена перша спроба створити державні інституції в Україні, що відповідало б національним інтересам її народу. Як засвідчують дослідження В. Смолія і В. Степанкова саме Люблінська, а згодом Берестейська унія сприяли активному нав’язуванню чужої національної ідеї, яка полягала в небезпеці втрати руським народом його споконвічної віри в свободу, в незалежність в економічному, соціальному і політичному пригніченні української нації. Саме це спонукало український народ до національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького.

Незважаючи на те, що вперше усвідомлення своєї окремішності, самості в українського народу сформувалося ще за часів Київської Русі (перший період розвитку української національної ідеї, за В. Кременем [9]), але початок теоретичного формулювання й філософського осмислення української ідеї належить учасникам Кирило-Мефодіївського товариства, котре діяло в період розвитку естетики романтизму на українських землях (четвертий період). Серед учасників Кирило-Мефодіївського товариства особлива роль належить Т. Шевченкові, який відрізнявся прогресивністю поглядів на сучасне й майбутнє України.

Засновниками Кирило-Мефодіївського братства стали: молодий професор-ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров, молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозерський. Теоретичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства полягали у проголошенні всеславенської федерації, де кожен слов’янський народ мав створити свою державу та її інституції: президента, уряд, парламент.

Братство визначило український народ основним чинником існування цієї федерації. Однією з умов існування української держави члени братства вважали поширення української мови, основних національних традицій, виховання почуття любові до інших народів, взаємне братерство слов’ян. З цього приводу М. Костомаров писав до часопису «Дзвін», що «у майбутньому слов’янському союзі наша південна Русь повинна становити окрему державну цілісність на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, і зберегти єдність (із Москвою), основану на ясній свідомості рівноправності. Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають землі, заселені нашим народом, своїми».

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш і Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

Серед провідників братства найвизначнішою постаттю був Тарас Шевченко (1814-1861). У 1840 р. Він видав свою славнозвісну збірку поезій «Кобзар». Матеріали про членство Шевченка в братстві не збереглися. т.ей ого вплив на товариство був незаперечним.

Програма Т. Шевченка, як учасника Кирило-Мефодіївського товариства, втілювалась в ідеях «демократичної послідовності» та «активного протестантства».  В історичних джерелах зафіксовано думки різних осіб про вплив  творчості Т. Шевченка на національну свідомість.

Історичне джерело

Микола Костомаров писав: «Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатями. Вона відкрила шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості»].

Історичне джерело

У доповіді III відділення Миколі І щодо Т. Шевченка підкреслювалося: «Вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятися й згодом укорінитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ті часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави».

Твори Т. Шевченка «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим…», «Заповіт» найрадикальніше відображали засади братства. Вони категорично заперечували самодержавство й закликали до негайного скасування кріпацтва. Під час обшуку всі ці твори були знайдені. Після слідства Шевченка було взято в солдати в Оренбурзький окремий корпус на 10 років.

За особистим розпорядженням Миколи І за ним був установлений суворий нагляд із забороною писати й малювати. Але своєю поезією Т. Шевченко поєднав культурні традиції українського суспільства: старшинсько-дворянську і традицію трудящого люду. Його твори захоплено читали і селяни, і дворяни, оскільки вони знаходили в поезіях Т. Шевченка відображення своїх інтересів.

Великий Кобзар зумів визначити українську національну ідею як потребу одночасного і національного, і соціального визволення. Саме в такому вигляді вона стала дороговказом для українства другої половини XIX-XX ст.

Висновки до розділу 1

Узагальнення наукових доробок та історичних джерел дозволяє зробити такі висновки:

• теоретичне й філософське осмислення української національної ідеї відбулося в ХІХ  ст. Однак її джерела значно глибші, сягають часів формування українського народу, його менталітету, а разом із ними й етнічноїсамосвідомості;
• носіями національної української ідеї були кирило-мефодіївці, даючи цим поштовх до формування самосвідомості українського етносу у напрямку до боротьби за національні права;
• квінтесенція української національної ідеї закладена у творчості Тараса Шевченка. Вона постає у формі національного міфу. Головний предмет його поезії – Україна, що виступає у двох основних вимірах: як певна соціальна спільність, що реально втілена в історичній дійсності сьогодення, і як духовно-ідеальна спільність нашої минувшини, представлена високими заповітами «козацької слави», що має відродитися в прийдешньому. А це майбутнє – вільна , незалежна Україна («В своїй хаті своя правда, і сила і воля»).

Отже, розробка української національної ідеї мала багатоаспектний характер, йшла в різних напрямах: філософському, історичному, лінгвістичному, психологічному, етнографічному, культурологічному, політологічному тощо.

Побутує думка, що саме істинно геніальні письменники пов’язують свою творчість із поняттям «народність». Лише кращі представники еліти здатні осягнути глибину національної душі. І тому поет є тим могутніший, чим більше він пов’язаний з нацією. Взірцем у цьому розумінні є постать Т. Шевченка, посередництвом творів якого – генія духу і слова – маємо необхідність сьогодні вкотре піднімати проблеми національної свідомості, історичних знань українців, національно-культурної спадщини.

Адже саме Т. Шевченко був першим, хто звернувся до пам’яті українського народу, до глибин його національної душі, до його ним самим витвореного скарбу його  національної культури, творчості, рухів, щоб пізнати всю його минувшину, а тим самим і його національну душу.

Спадщина Т. Шевченка як націєтворчий чинник розглядається багатьма істориками та літературознавцями. Усі вони сходяться на думці, що національна ідея – домінанта творчості Кобзаря.

Г. Клочек переконаний, що «ідеологічна концепція будівництва української України неможлива без опори на головні постулати Шевченкової національної ідеї». Ця ідея не лише декларована поетом, а системно осмислена й аргументована (художніми засобами). Т. Шевченко художньо осмислив ключові проблеми української нації. На думку Г. Клочека, найважливішою складовою Шевченкової національної ідеї є проблема національного зрадництва або ж малоросійства.

Улюблений герой Шевченкових поезій і картин – це лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає обо­ронцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Поет показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи. До найволелюбніших книг належить «Кобзар».

Отже, поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою пра­пор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і само­державство він вважав основною причиною соціальних і економіч­них проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гіднос­ті, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюб­ний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи була центральною в його творчості.

Ще в ранньому дитинстві Тарас Шевченко захоплювався славним і героїчним минулим українського народу. Із розповідей старого діда Івана оживали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. Усе почуте назавжди закарбовувалося в його пам'яті.

Минули роки. Коли поет навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, у нього виник задум створити ілюстрований альбом «Живописна Україна», який розповів би про різні події української історії. Серед малюнків Шевченка бачимо сцени, що збуджували почуття національної гордості («Дари Богданові і українському народові»), викликали думки про найтяжчі жертви, що їх поніс український народ під час боротьби з ворогами («Кара смерті над Іваном Підковою», «Петро Полуботок у Петербурзі», «Семен Палій у Сибіру»), а також відображено кару за національну зраду («Сава Чалий»).

Але не тільки з допомогою пензля прагнув славетний Кобзар розповісти про минувшину. Ніхто з поетів не оспівав «козацьку славу» так натхненно, як Тарас Шевченко. Це ми бачимо в таких віршах і поемах, як «Тарасова ніч», «Хустина», «Холодний Яр», «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?».

Запорозька вольниця, мужність приваблювали поета, і саме їх він оспівував у своїй поезії:

Устами старого кобзаря розповідає Шевченко в поемі «Тарасова ніч» про боротьбу проти національного гніту. Відтворюючи події минулого, Шевченко називає гетьманів, які очолювали повстання народу і боролися за волю: Тря-сило, Наливайко, Павлюк. Українська минувшина протиставляється тяжкому сучасному становищу народу:

Славно жило козацтво: вміло і «мед-горілку пити», і рідний край боронити, «і з турецької неволі братів визволяти». Такий героїчний похід козацтва на турецькі землі показав Тарас Шевченко в поемі «Гамалія». Гамалія – узагальнений образ козацького ватажка. Він завжди серед запорожців, завжди там, де найбільш потрібний. У Скутарі – передмісті Стамбула – він у самому пеклі бою. Під час повернення пливе останнім: «Позад завзятий Гамалія. Орел орлят мов стереже>». Безмежна відвага, сміливість запорожців відображена Шевченком у яскравих і сильних образах:

Про те, що тема козацтва надихала великого Кобзаря на творчість, свідчить і поема «Іван Підкова». Підкова – історична особа, запорожець, який очолив боротьбу молдавського народу проти турецько-татарських полчищ. Саме в цьому творі Шевченко ідеалізує минуле, висловлює тугу за тим, що «було колись добре жити на тій Україні».

Воскрешаючи минуле, Кобзар ставить перед собою мету за допомогою слова і пензля надихнути народ на нову боротьбу за національне визволення. У нього викликає обурення байдужість і пасивність народу, який покірно несе тяжке ярмо:

Неодноразово Шевченко у своїх поезіях говорить про те, що вся українська земля вкрита могилами. Саме там, вважає поет, захована стара дідівська слава. Ніколи в народі не вмре пам'ять про славні бої за волю:

Слово «Україна» – одне iз найчастiш вживаних у поезії Т. Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з назвичайно великою силою пристрастi:

На думку Барабаша Ю. поняттям «Україна» для Шевченка означено «найвищу духовну і моральну вартість як національного, що більше – загальнолюдського засягу, так і особистісного плану»... [1, с. 111]. Образ неньки України – це найсильніший і найдраматичніший образ творчості Тараса Шевченка. Так, у поезії «Стоїть в селі Суботові» Україна – і вічна сирота, і військова міць, що «ляха задавила», це «домовина», в якій похована воля українців; це та країна, яка «встане і розвіє тьму неволі».

Свої щирі синівські почуття до України Шевченко висловив епітетами «моя», «славна», «безталанна», а також словами «стоптана ляхами», «москалями обідрана». Саме ці слова передають біль і тривогу серця поета. Ці ж почуття передані також словами «нене», «мамо», «вдово-сиротино». Україна у Шевченка «плаче, стогне», бо «скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві». Але не злидні найбільше тривожать поета, а саме те, що «Україна навіки, навіки заснула», йому болить рабство українців.

Заслання, каземати, військова муштра пригнічували Шевченка, але не зломили його волі. Ще більшою стає його любов до України, ще гнітючішим – сум за нею. Особливо часто згадував «свою матір Україну» поет у неволі. Персоніфікована Україна ридає у поезії «Розрита могила»: «Степи мої запродані жидові, німоті». Шевченко засудив царизм за злочини та грабунок чужоземцем колись вільних українських земель.

Надзвичайно хвилює поета доля української мови, якої сам ніколи не відрікався, а оспівував її мелодійність, поетичність. Він засуджував тих «патріотів», які схилилися перед іноземним:

Образ України у Шевченка – це образи тихого світу, світу зорі або світання: «Світе ясний, світе тихий», «Хатина тиха і весела», «О зоре ясная моя!», «Світе тихий, раю милий, моя Україно» [15]. До цього образу близькі також образи сонця правди та святої волі: «За вас правда, за вас сила і воля святая», «Чи буде правда на землі?» Ці образи проходять через увесь «Кобзар».

Образ України у творах Шевченка з’являється не лише тоді, коли автор називає її ім’я, а й тоді, коли у його поезіях з’являються наші національні символи: тополя, калина, ясен, верба, барвінок...

Це і є Україна зі своїми зоряними ночами і рожевими світанками. І не випадково Шевченко називає її раєм. Це краса, яку треба оберігати, любити:

І по-особливому звучать слова поета, де він говорить про любов до своєї країни:

Отже, Україна у творчості Шевченка займає ключову позицію щодо решти образів, символів, топосів тощо з огляду на універсальний статус, непроминальне значення, надане їй поетом. Дискурс України, ясна річ, в Шевченка не обмежується лише художнім текстом, а переростає у цілісну концепцію, що визначала і визначає далеко не тільки літературне буття українців.

Висновки до розділу 2

Дослідження творчості Т. Шевченка у розрізі націєтворчого чинника, історичного минулого та образу України дозволили сформулювати такі висновки:

1. центральною постаттю українства, його духовним символом, епіцентром національної честі став Т. Шевченко. Його творчість, як у ХІХ ст., так і сьогодні, працює на об'єднання української нації та створення і утвердження державності України. Поет став серцевиною українського національного духу;
2. Україна та її історичне минуле є головним образом Шевченкової лірики. Кобзаря турбувало те, що українці відрікаються від батьківщини, нехтуючи своєю мовою, культурою. Він прагне залучити український народ до глибокого вивчення своєї історії. Для поета земля України, її народу не були лише територією проживання та населенням. Це складники єдиного поняття - українська нація, основою якої є українська культура. Патріотичні почуття Шевченка поєднують прагнення і світовідчуття простого люду, його могутню життєву енергію. Поет приносить нову героїчну духовність та національно-державницький світогляд;
3. образ України для Шевченка сформувався з двох складників: козацтво і українське село. Козацтво для історії України є героїчним, славним минулим, де було визначено ідеал волі. Поет дає найглибше розуміння славного минулого, для того щоб розбудити потребу змагання за своє майбутнє. Тому в його доробку постає галерея героїчних образів: Іван Підкова, Гамалія, Гонта, Семен Палій та інші борці за волю, життя яких є безперечним зразком відданості Батьківщині. Основу мудрості народу для Т.Шевченка становить світ та духовні цінності українського селянства.

Кожна національна спільнота прагне до самостійного функціонування та безпосередньої участі в цивілізаційному розвитку. Не є винятком з цього правила і Україна. Уже більше дванадцяти років триває в нашій державі процес державотворення. Процес напружений та непростий через об'єктивні та суб'єктивні чинники, які зумовили значне пожвавлення інтересу до вивчення закономірностей етно- та націогенезу. Але щоб вибрати найбільш природну для нашого народу модель майбутнього державотворення, потрібно вивчити суспільно-політичний досвід самоусвідомлення української нації, формування ідеології націоналізму.

Вагоме місце у формуванні національної свідомості мав Т. Шевченко. Світова велич письменника визначається багатьма складниками: його місцем у світовому літературному процесі, впливами на читача та хід історичних подій, внеском нових ідей і нових мистецьких засобів та скарбів у загальнолюдську культуру.

Його творчість, як у ХІХ ст., так і у теперішній час, працює на об'єднання української нації та створення і утвердження державності України. Поет став серцевиною українського національного духу. В його особі зосереджені Розум, Добро, Дух українства. Він жив і творив для України. Ця ідея проходить лейтмотивом майже в усіх його творах.

Геніальний поет прийшов до свого народу як пророк. За словами В. Горського, «Шевченко... перебирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх» [4, с. 164]. Це стало можливим завдяки ототожненню себе з Україною, як сказав П. Куліш: «Широко обняв він Україну з її могилами кривавими... з її страшною силою...»[10, с. 505].

Шевченко Т. наголошував, що потрібна національна гідність і єдність для того, щоб вибороти омріяну Волю. Як державницький мислитель він вірив у самостійну, незалежну Україну, підґрунтям чого вважав солідарність і любов усіх прошарків суспільства, а також взаємопошану й людяність у міжнаціональних відносинах. Він закликав українців порвати кайдани і вражою злою кров'ю окропити землю. «В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!» – ось такими словами розкривав поет своє розуміння самовизначення української нації.

Шевченко Т. дав українському народові повне розуміння нації як духовно-ідейної спільноти «живих, мертвих і ненароджених» – минулого, сучасного і майбутнього, однієї великої родини. Соціально-кріпацька свідомість поета зумовлена його походженням, перероджується в міру його духовного зростання в свідомість вищу і ширшу, в свідомість національно-державну.

Поет стверджує самобутність і культурну самодостатність українців, підносить до високого цивілізаційного рівня їхні непересічні здобутки і моделює обнадійливу перспективу України, називаючи її «оновленою землею», «вільною, новою сім'єю».

Протягом тривалого часу найважливішими у творчості Т. Шевченка вважалися патріотичні та викривальні мотиви. Але сучасний погляд дає змогу побачити, що у багатьох творах відбиваються його думки про «святу волю» як потребу очищення й оновлення людини, звільнення людських душ від зла і наповнення їх добром і любов'ю.

Однією із заслуг Т. Шевченка стало те, що він вивів із тривалого занепаду нашу мову, а українську літературу підніс до європейського рівня. Іван Дзюба писав про нього: «Великий подвиг Тараса Шевченка полягає передусім у тому, що він, відродивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу. Власне, це був колективний подвиг, колективна праця цілої когорти інтелігенції, яка національно пробуджувалася…, але саме геній Тараса Шевченка осяяв цей подвиг і цей труд незвичайно яскравим і чарівним світлом».

Ще й досі не всі в нашій країні усвідомили роль рідної української мови як державної, як найцінніший скарб, форму життя, код нації. Адже  без знання української мови, краса і співучість якої одержала міжнародне визнання, неможливо ознайомитися в оригіналі з творами не тільки Тараса Шевченка, але й інших видатних поетів і письменників – Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших.

У творчості поета сконцентровано духовні надбання, внутрішній світ і звичаї українців. Його спадщину слід розглядати не лише як цінне джерело з етнокультури українців – вона проливає світло на характер міжетнічних взаємин в Україні тих часів, розкриває особливості процесів національного самовизначення, окреслює риси українського характеру. В ній ми черпаємо ідеї та твердження, які на століття випередили появу сучасних наукових напрямів з етнополітики та соціології, з етнопсихології та міжетнічних проблем.

Величезний вплив мала його творчість на розвиток культури західного та південного слов’янства. Поезії Шевченка дали високу оцінку у своїх творах І.Тургенєв, М. Некрасов, Л. Толстой, М. Добролюбов. «Кобзар» знайшов свого читача не лише в більшості країн Європи, але й далеко за її межами — в США, Канаді, Індії, Китаї, Японії, у багатьох інших країнах світу.

І навіть Джон Ф. Кеннеді у свій час сказав: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий вклад у культуру не тільки України, яку він дуже любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини».

Висновки до розділу 3

Таким чином, багато монографічних праць, наукових досліджень, статей і розробок вчені присвятили впливу особистості Тараса Шевченка та його творчості на розвиток і становлення сучасної української історії та культури взагалі, української мови, літератури, поезії зокрема. Безсумнівно, це так, але не тільки вітчизняна історія та культура наснажується безсмертним Шевченковим словом.

Ми переконані, що всі злободенні українські реалії, у тому числі й етнічні, державотворчі, соціокультурні та освітні процеси віддзеркалюються у світоглядно-парадигмальній глибині Тарасової творчості. І вони не тільки відображаються, а допомагають нам, українцям, у ХXI ст. шукати і знаходити в творах Тараса Шевченка підтримку і наснагу в щоденній розбудові Української Самостійної Соборної Держави.

Постать Шевченко відігравала важливу історичну роль не лише у розвитку літератури, а й у розвитку літературної мови. Він заклав ту її структуру, яка збереглася донині як основа сучасної української мови. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

Ми також вважаємо, що світова велич письменника визначається багатьма складниками: його місцем у світовому літературному процесі, впливами на читача та хід історичних подій, внеском нових ідей і нових мистецьких засобів та скарбів у загальнолюдську культуру.

Узагальнення наукових доробок та історичних джерел про образ України, нації, національної ідеї у творчості Т. Шевченка дозволяє зробити такі висновки:

• теоретичне й філософське осмислення української національної ідеї відбулося в ХІХ ст. Однак її джерела значно глибші, сягають часів формування українського народу, його менталітету, а разом із ними й етнічноїсамосвідомості. Носіями національної української ідеї були кирило-мефодіївці, даючи цим поштовх до формування самосвідомості українського етносу у напрямку до боротьби за національні права. Квінтесенція української національної ідеї закладена у творчості Тараса Шевченка. Вона постає у формі національного міфу. Головний предмет його поезії – Україна, що виступає у двох основних вимірах: як певна соціальна спільність, що реально втілена в історичній дійсності сьогодення, і як духовно-ідеальна спільність нашої минувшини, представлена високими заповітами «козацької слави», що має відродитися в прийдешньому. А це майбутнє – вільна , незалежна Україна («В своїй хаті своя правда, і сила і воля»);
• центральною постаттю українства, його духовним символом, епіцентром національної честі став Т. Шевченко. Його творчість, як у ХІХ ст., так і сьогодні, працює на об'єднання української нації та створення і утвердження державності України. Поет став серцевиною українського національного духу. Україна та її історичне минуле є головним образом Шевченкової лірики. Кобзаря турбувало те, що українці відрікаються від батьківщини, нехтуючи своєю мовою, культурою.

Він прагне залучити український народ до глибокого вивчення своєї історії. Для поета земля України, її народу не були лише територією проживання та населенням. Це складники єдиного поняття - українська нація, основою якої є українська культура. Патріотичні почуття Шевченка поєднують прагнення і світовідчуття простого люду, його могутню життєву енергію. Поет приносить нову героїчну духовність та національно-державницький світогляд.

Образ України для Шевченка сформувався з двох складників: козацтво і українське село. Козацтво для історії України є героїчним, славним минулим, де було визначено ідеал волі. Поет дає найглибше розуміння славного минулого, для того щоб розбудити потребу змагання за своє майбутнє. Тому в його доробку постає галерея героїчних образів: Іван Підкова, Гамалія, Гонта, Семен Палій та інші борці за волю, життя яких є безперечним зразком відданості Батьківщині. Основу мудрості народу для Т.Шевченка становить світ та духовні цінності українського селянства.

Таким чином, багато монографічних праць, наукових досліджень, статей і розробок вчені присвятили впливу особистості Тараса Шевченка та його творчості на розвиток і становлення сучасної української історії та культури взагалі, української мови, літератури, поезії зокрема. Безсумнівно, це так, але не тільки вітчизняна історія та культура наснажується безсмертним Шевченковим словом.

Працюючи над дослідницьким проєктом на тему "Тарас Шевченко і державотворення" з історії України та української літератури, ми переконані, що всі злободенні українські реалії, у тому числі й етнічні, державотворчі, соціокультурні та освітні процеси віддзеркалюються у світоглядно-парадигмальній глибині Тарасової творчості. І вони не тільки відображаються, а допомагають нам, українцям, у ХXI ст. шукати і знаходити в творах Тараса Шевченка підтримку і наснагу в щоденній розбудові Української Самостійної Соборної Держави.

Постать Шевченко відігравала важливу історичну роль не лише у розвитку літератури, а й у розвитку літературної мови. Він заклав ту її структуру, яка збереглася донині як основа сучасної української мови. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

В рамках дослідницької роботи на тему "Тарас Шевченко і державотворення" з історії та української літератури ми також вважаємо, що світова велич письменника визначається багатьма складниками: його місцем у світовому літературному процесі, впливами на читача та хід історичних подій, внеском нових ідей і нових мистецьких засобів та скарбів у загальнолюдську культуру.

1. Барабаш Ю. «Я так її, я так люблю...» (Шевченкова Україна: словообраз, концепція, «текст») // Сучасність. – 2003. – № 7-8. – С.111–129.
2. Василюк В. І. Національна ідея у творчості Т. Шевченка / Валентина Василюк // Вітражі. Збірник матеріалів викладацько-студентських наукових читань / За ред. В.Т. Чайковської, Г.Д. Левченко, О.О. Юрчук, В.І. Василюк. – Житомир: ЖДУ імені Івана Франка, 2009. – С. 50-54.
3. Волосюк І. Націєтворча концепція у посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» Т.Г. Шевченка // Шевченкознавчі студії: Збірник наукових праць. – Вип. 6. – К.: Київський університет, 2004. – С. 71–73.
4. Горський В. С. Історія української філософії: навч. посібник/ В. С. Горський. – К.: Наук. думка, 2001. – 374 с.
5. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993. – 326 с.
6. Іларіон. Слово про закон і благодать // Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993. – С. 25.
7. Клочек Г. До істинного Тараса Шевченка // Літературна Україна. – 2001. – 17 травня.
8. Костомаров М. Твори: В 2-х тт. – К., 1967. – Т. 2.
9. Кремінь В. Г. Філософія національної ідеї. Людина. Освіта. Соціум / В. Г. Кремінь. – К.: Грамота, 2007. – 576 с.
10. Куліш П. Твори: В 2-х тт. – К., 1989. – Т. 2. – С. 505.
11. Охримович Ю. Політичний світогляд Т.Шевченка // Київська старовина. – 1994. – № 2.
12. Рудакевич О.М. Ідея нації та націоналізму у творчості Тараса Шевченка та Івана Франка / О. М. Рудкевич. //Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури. – 2004. – № 40. – С. 28–35.
13. Фігурний Ю. С. Вплив творчості Тараса Шевченка на сучасні українські етнічні, соціокультурні, освітні та державотворчі процеси / Ю. С. Фігурний. // Збірник наукових праць НДІУ. – том ХVIII/ - C. 481-
14. Шевченко-художник. Бібліографічний покажчик (1839-2012): У 2-х т. / упоряд.: Н. І. Орлова, Л. І. Буряк, Б. А. Короленко. – Т. 1. – К.: ДП НВЦ «Проритети», 2013. – 434 с.
15. Шевченко Т. Кобзар [Електронний ресурс].