Дослідницька робота "Роль української жінки в історії"

Виконуючи науково-дослідницьку роботу на тему "Роль української жінки в історії" з історії України в 11 класі, школярка розглядає найвидатніші внески українських жінок у розвиток і становлення нашої країни. Авторка творчої роботи вивчає долю української жінки у воєнні періоди, в інші важкі часи, в яких перебувала наша держава.

Докладніше про роботу:

Протягом роботи над навчальним дослідницьким проєктом на тему "Роль української жінки в історії" автор, вивчаючи в 11 класі історію України, характеризує роль жінки та розглядає головні сфери застосування жіночої праці, професійні досягнення жіноцтва у нашому суспільстві з історичної точки зору. Авторка проєкту також дослідила питання участі жіноцтва в історичних подіях, які мали місце в Україні.

У межах дослідницької роботи про роль української жінки в історії України школяркою вивчається процес виникнення та розбудови жіночих організацій і визначається їхня типологія та сфери діяльності. Також ретельно було проаналізовано достовірні джерела, у яких зазначено внесок у розвиток української історії та суспільства діяльності таких видатних українок, як Княгиня Ольга, Ганна Ярославна, Роксолана. Велику увагу авторка роботи приділила вивченню діяльності українських жінок у період Другої Світової війни та за часи козачького суспільства.

Зміст

Вступ
1. Внесок жінки у становлення держави.
1.1. Княгиня Ольга.
1.2. Гання Ярославна.
1.3. Жінка у суспільному житті України за козацької доби.
1.4. Роксолана (Анастасія Лісовська).
2. Доля жінки у період воєн.
2.1. Жіночий досвід Першої світової війни.
2.2. Жіночий рух України.
2.3. Жінка у часи Другої світової війни.
Висновок
Використана літератури
Додатки

З найдавніших переказів і легенд доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України. Упродовж багатовікової історії зустрічаються величні постаті жінок. Яка вона жінка-ідеал, яке її місце в суспільстві в різні епохи, на що здатна справжня українська жінка? Відповіді на ці запитання цікавлять і нині науковців, зокрема філософів, істориків, соціологів.

Українські жінки гідні найвищих нагород і найсвітлішої пам’яті… Не забувайте нашого героїчного минулого, продовжуйте традиції наших предків і носіть з гордістю ім’я «справжній українець».

Батьківщина – наша Україна! Не любити цю землю та людей, що живуть на ній, - неможливо! Пишаюсь я тобою, мій рідний краю, моя земля, та найбільше – добротою твоїх  жінок – справжніх українок. Наші предки, горді, волелюбні, не віддали свій край чужоземним загарбникам-завойовникам. Кров’ю своєю, своїм життям захистили його, передали нам у спадок як дорогоцінний скарб, зберегли для нас рідну мову, співучу, неповторно чарівну.

Адже любов до рідного краю - це знання минулого. Тому я, як справжня патріотка й продовжувачка традицій Батька нашого Тараса Шевченка, підтримую тих українців, які шанують і плекають національні надбання, нашу культуру. І всіх до цього закликаю! Наша земля – Україна. Любити її – це значить кожним своїм вчинком, кожним помислом вірно їй служити, тобто бути справжнім Патріотом! Завдання наше, молодого покоління, розуміти це, берегти, цінувати, плекати, усвідомлювати, що ми носимо горде ім’я, і ім’я це – українець. До глибини родоводу!

Актуальність даного дослідження зумовлюється наступними моментами:

• Погляд на питання суспільного впливу та ролі жінок через призму історії дасть змогу уникнути багатьох помилок на сучасному етапі розбудови нашої держави.
• Відсутністю в історіографії спеціальних праць, присвячених ролі жінок, потребою висвітлити маловідомі факти жіночої історії нашої країни, повернути забуті імена для більш повного відтворення історичного минулого.

Об’єктом мого дослідження є жінки – мешканки України   різних історичних періодів.

Предметом дослідження є громадсько-політична діяльність жінок, зміна їх соціального статусу.

Мета роботи полягає у тому, щоб на основі аналізу спеціальної літератури та документальних матеріалів об’єктивно висвітлити вплив жінки на хід історії України, визначити ставлення жінок до суспільно-політичних перетворень, окреслити найважливіші аспекти процесу становлення жіночої особистості.

Для досягнення означеної мети були визначені такі наукові завдання:

• охарактеризувати роль жінки та розглянути головні сфери застосування жіночої праці, професійні досягнення жіноцтва.
• дослідити питання участі жіноцтва у історичних подіях, які мали місце в Україні ;
• розкрити процес виникнення та розбудови жіночих організацій, визначити їхню типологію та сфери діяльності.

Матеріалом для дослідження  стали література історичного та краєзнавчого характеру, статистичні матеріали, електронний ресурс, матеріали періодичної преси.

Наукова новизна полягає в тому, що зроблена спроба систематизувати існуючі матеріали про відомих жінок України 

Практичне значення виконаної роботи полягає в тому, що її матеріали можна використовувати в навчально-виховному процесі, під час уроків вивчення історії  України. Робота стане ще одним кроком для дослідження історичної значущості постаті жінки.

Українська жінка у всі часи оберігала рід свій український. І не раз їй доводилося ставати войовницею на полі битви за гідність українського імені, за майбутнє України. Надзвичайно великим є також внесок жіноцтва у нашу соціокультурну, етичну, звичаєву спадщину. Особливості історичного життя українського етносу зумовили й своєрідне становище жінки в суспільстві, яке викликало подив у чужоземців мірою правої та звичаєвої забезпеченості, побутової самостійності, раціональності й гуманності відносин у родині.

Але, звичайно, не можна надто ідеалізувати цю ситуацію: адже соціальні контрасти, а потім закріпачення села, гніт тяжко відбилися на жіночій долі - з великим уболіванням розповіла про це українська класична література, від Шевченка починаючи. І про це не можна забувати - як і про те, скільки витерпіла українська жінка за часи страшних воєн і лихоліть, що спадали на українську землю, - однак зуміла давати силу й дух синам і дочкам, які несли гідність і творчу снагу роду українського.

Багато дослідників минувшини зауважували, що ще за давніх-давен звичаєва культура надавала жінці повноправні можливості, аж до керування державою.

Традиційна культура, яка у своїй відносній цілісності збереглася, початку ХХ ст., зазнавала, безумовно, змін протягом багатьох минулих століть. Але на основі досвіду багатьох поколінь виробилися стабільні форми самоорганізації суспільного й родинного життя, господарювання, спілкування, дозвілля, норми моралі й етикету, соціалізації особи, життєдіяльності етносу в цілому.

В силу історичних умов державного й бездержавного життя українців, збереження етнічної ідентичності якраз і спиралося на традиційну основу етнокультури і завдячувало їй.

Становище українки в традиційному суспільстві ХІХ ст. у загальних рисах було таким самим, як і в інших європейських християнських державах, але водночас мало етнічні особливості, які виробилися впродовж віків.

Серед жінок України-Русі Княжої доби Ольга чи не найяскравіша особистість. Про її походження нема одностайних думок. Одні вважають Ольгу скандинавкою (Ольга - скандинавське Гельга), виводять із скандинавської родини. Інші вважають її слов’янкою, дочкою боярина. Ще інші - дочкою бідного селянина, перевізника на річці. Але державна діяльність княгині доводить протилежне. Так поводитись з цісарями і підданими, як вела себе Ольга, може тільки жінка-володарка, що змалечку звикла наказувати і розпоряджатись, а вияви пошани до себе приймати за їй належне. [1,с. 6-8]

Найдавніший літопис розповідає детально про її помсту деревлянам за свого чоловіка, про подорож до Греції влітку 955 р., хрещення в Царгороді. Так після смерті Ігоря княгині Ользі припало керувати величезною, ще не зовсім сконсолідованою державою - від Волги і Кавказу до Карпат і Балтики. Перше що вона зробила - це жорстоко відплатила древлянам за смерть чоловіка. Про подорож княгині Ольги до Царгорода свідчать і візантійські хроністи, тільки вказують іншу дату - 957 р.

Зокрема, імператор Костянтин Багрянородний у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" чимало місця присвятив перебуванню княгині у Візантії. І пізніші джерела XI-XII ст. згадують її подорож та вміння вести дипломатичну гру. Вони зазначають, що Ольга, поїхавши до греків на гостину, здобула там велику прихильність. Літопис передає таку легенду: цар Костянтин побачив, що " вона дуже гарна лицем і розумна, подивувався її розуму, бесідуючи з нею, і мовив їй: достойна ти єси царствувати з нами в столиці нашій". Щоб не задіти гордість царя, княгиня Ольга вдалася до хитрощів.

Вона попросила його бути її хрещеним батьком на обряді хрещення. Відомо ж, що церква забороняла шлюби з духовним батьком. Ольга, як слушно зауважує М. Грушевський, добре знала християнські приписи, а це, безумовно, говорить про її освіченість, можливо навіть, і про належність до християнського обряду. Як і про вміння дипломатично розв'язувати доволі складні питання, про відданість своїм традиціям і звичаям. Наявність у її дипломатичному почеті знатних жінок підтверджує їхній високий статус в державі.

За народними уявленнями, Ольга була взірцем шанованої жінки. Вона зберігала пам'ять про свого покійного чоловіка, виховувала сина і дбала про державні інтереси. Безперечно, діяння знатних людей оповиті легендами, переказами. Зарубіжні хроністи, зокрема, не дають підтвердження хрещення Ольга в Царгороді. А це наводить дослідників на думку, що княгиня на час свого візиту вже була християнкою, оскільки супроводжував її священик Григорій. Є свідчення, що вона відвідувала Софійський собор і подарувала для ризниці золоте блюдо. Вже залишаться таємницею багато фактів, які змогли б відкрити нам цілісний портрет жінки - володарки України-Русі X сторіччя.

В історії України Ольга постає як мудра правителька високого дипломатичного хисту, реформаторка внутрішнього життя своєї держави в різних площинах: економічній, культурній, ідеологічній.

Повстання деревлян проти надмірних поборів і трагічна загибель чоловіка змусили Ольгу подумати над упорядкуванням збору податків. Вона здійснює поїздки по всій Україні, «... де встановлює оброки, данини, "уроки", визначає спеціальні місця - "погости" - для збирання податків, ставить "знамення", тобто князівські знаки, що визначають державні володіння». Реформування економічного життя держави, усунення причин, які викликали невдоволення люду через обтяжливі побори, сприяло консолідації племен, зміцненню держави. І в цьому велика заслуга мудрої княгині Ольги.[2, с.28-30]

За часів Ольги в Києві будують церковні храми, збільшується кількість християн, вона не обходить своєю увагою важливі справи, облаштування церкви. Очевидно, не завжди погоджуючись з впливом Константинополя на свою державу, Ольга шукає контактів з іншими державами Європи - Угорщиною, Німеччиною, Римською імперією. Мудра і далекоглядна, вона намагається здобути незадежність від Візантії.

Княгиня Ольга зміцнює внутрішньодержавні стосунки, нарешті знаходить порозуміння з деревлянами, за гіпотезою, робить дочку дерев-лянського князя Малушу своєю ключницею.

Успіхи в господарюванні, політиці, розбудові держави, міжнародних контактах принесли володарці Київської Русі почесті, шанування, славу.

Нестор Літописець порівнював княгиню Ольгу із зорею, що передує сходу сонця. Висока похвала княгині вміщена у творі Іакова Мніха: "Ой як похвалю блаженну Ольгу, братіє? Не бачивши її! Тілом жінка, мужеську мудрість маючи, присвячена святим духом, урозуміла бога істинного, творця неба і землі...".

За наявними джерелами княгиня Ольга померла 11 липня 969 р. в Києві. Як пише літописець, "і плакали за нею плачем великим син її, і внуки її, люди всі".

Під 1007 р. у "Повісті врем'яних літ" згадується, що князь Володимир (онук княгині Ольги) переніс останки княгині до Десятинної церкви Богородиці, і поховано їх у кам'яному саркофазі. Археологи підтверджують цю цілком імовірну версію літопису.

Як зауважує Н. Полонська-Василенко, «староруське право визнавало жінку рівноцінною чоловікові; в час розпаду родового устрою жінка стає на друге місце за своїм чоловіком, і після смерті його вона робиться головою родини. З історії Ігоря, і ще більше Ольги, бачимо, що жінки дійсно користувалася в часі, коли тільки зароджувалася держава, значними правами».[8, с.953-955]

Князь Ярослав Мудрий удруге був одружений з донькою шведського короля Інгігердою - Іриною, з якою мав дев'ятеро дітей, серед них три доньки. Одна з них - князівна Анна Ярославна, народжена приблизно 1028 р.

Її дитинство і юність проходили в княжому дворі. Там виховували любов до книги, мистецтва, вивчення іноземних мов. Дівчина навчалась у приватних учителів й опанувала грамоту, історію, математику, іноземні мови, правила тогочасного європейського етикету. Вона була освіченою князівною.

Одного разу до Києва прибуло французьке посольство з дорученням Генріха І висватати йому князівну. Самі пошуки нареченої на берегах далекого Дніпра можуть лише засвідчити неабиякий престиж України-Русі на міжнародній арені, а також вроду дівчат. Після урочистих прийомів, церемоній, знайомств послам короля Франції дали згоду на шлюб Ганни Ярославни з Генріхом І.[6, с.30]

Перекази оповідають, що нелегко було прощатися з рідними, з містом. Попереду незнайоме життя. Батько давав напуття своїй доньці: "Пам'ятай, дочко, про честь Русі і нашого рідного Києва". Путь князівни до Франції пролягала торговельними шляхами до Європи через Краків, Прагу, Регенсбург і далі до Франції.

13 травня 1049 р. (за деякими даними 19 травня 1051 р.) відбулася урочиста шлюбна церемонія Ганни і Генріха у Реймському кафедральному соборі. Анна Ярославна подарувала собору Євангеліє, привезене з Києва, яке збереглося до наших часів. На цьому Євангелії французькі королі аж до революції 1793 року складали присягу під час коронації. Варто зазначити, що Реймське Євангеліє написане кирилицею і є най давнішою пам'яткою XI ст. київського походження.

Життя королеви Ганни у Франції було, очевидно, нелегким. Чужа країна, інтриги при дворі, боротьба короля за захист Франції, заколоти вельмож.

У шлюбі з Генріхом Анна народила трьох синів: Філіппа, Робера і Гуго. Середній помер у підлітковому віці.

У вихованні дітей Гнні знадобилася її освіта, яка і в Європі на той час не була поширеним явищем серед жінок. Недарма чутки про розум королеви дійшли до Папи Римського Миколи II. Він писав Анні, що чув "...про її розум, доброчесність, королівську гідність, повагу і щедрість до церкви".

Генріх І після 30-річного перебування на троні передав його дев'ятирічному синові Філіппу. Сам же помер через рік після коронації сина. Регентом та опікуном короля став Бодуен Фланський разом із матір'ю-королевою Ганною Ярославною.

Виховання малолітніх синів, безперечно, забирало час і сили матері-королеви. Її обов'язки і раннє вдівство також робили життя нелегким. Другий шлюб з непокірним графом Рудольфом ускладнив стосунки Ганни з сином королем Франції. Але її підписи на багатьох і королівських грамотах поруч із підписами Філіппа дають підстави думати, що вона допомагала синові у державних справах.

У 1063 р. Філіпп І надав грамоту Суассонському абатству, скріплену підписами Ганни та її короля-сина. її підпис "Ана рьина", тобто "Ганна королева", зроблено кирилицею. Цей документ засвідчує, що 1063 р. Ганна зберігала свій королівський титул. То був автограф жінки - державного діяча Франції, яка походила з наших земель [18, c.67].

Із досягненням Філіпом повноліття вичерпано і роль Ганни як наставниці короля. Вона залишає королівський двір і живе у своїх маєтках, але, очевидно, все ще допомагає синові. Останній документ із підписом Ганни датується 1075 р. Іще раніше Ганна Ярославна заснувала у м. Санлісі (40 км від Парижа) абатство на честь святого Вікентія. Там збереглася каплиця зі встановленою пізніше скульптурою і написом: "Ганна, королева французька, засновниця храму у 1060 р."[6, с.31] Королева Франції, яка народила і виховала короля Філіппа І, що увійшов в історію Франції як переможець, господар, дипломат, була українкою, донькою князя з берегів Дніпра і столичного міста Києва, її онук Людовик (Луї) VI (найстарший син Філіппа) прославився як відважний захисник Франції від німецьких завойовників та був великим прихильником вільного селянства. А внук Ганни Ярославни Філіпп II (1165-1223) заснував у Парижі університет, що став відомим центром науки у всій Західній Європі.

Ганна Ярославна померла, ймовірно, 1079 р. у Франції, але точна дата смерті королеви й місце її поховання вважаються нез'ясованими.

Дві сестри Ганни Ярославни також були віддані заміж за європейських володарів. Єлизавета Ярославна 1047 р. одружилася з Гарольдом і стала королевою Норвегії, але скоро овдовіла і вдруге вийшла заміж за данського короля Свена II Естрідсена. Анастасія Ярославна одружилася а угорським королем Андрієм І і 1047 р. стала королевою Угорщини.[6 с.32]

У періоді української історії, названому дослідниками Козацькою добою, ще іі досі залишається невивченою ціла низка явищ. Зважаючи на важливу роль у суспільному житті України XVI-XVII ст. козацтва як стилю життя та світосприйняття, зазначимо, що поза увагою дослідників залишилася така значуща сторінка багатогранного життя того часу, як роль і статус українських жінок.

Висновки про становище жінок базувалися в основному на вивченні козацького аскетизму відреченні запорожців від сімей, жінок та зосередженні їхніх розумових і фізичних зусиль на військовій справі. Дехто з дослідників української минувшини взагалі вважав, що живучи на дніпровських островах, козаки байдужіли до звичайних мирських радощів, нехтували сімейним затишком і добробутом, а драматичні події XVI XVII ст. ворожнеча та кровопролиття не сприяли цивілізованому устрою життя, розхитували шлюб та сім'ю.

В Україні в XVI - першій половині XVII ст., на відміну від Західної Європи, суспільне становище жінки залежало не від суспільного статусу чоловіка, а від її власного майнового становища. Тому шляхтянки, незалежно від сімейного стану, володіючи інколи величезними земельними латифундіями, мали значну суспільну вагу у своїх повітах.[2, с.33]

Правове становище жінок нормував Литовський Статут, у карних та цивільних постановах якого був закріплений принцип рівного права для чоловіків і жінок. Забезпечивши майнову незалежність жінок та їхні права на успадкування землі, Литовський Статут таким чином узаконив рівний з чоловіком правовий статус, що мало неабияке значення. Адже саме правовий статус людини характеризував середньовічну людину і диктував її моральні якості.

Жінки-шляхтянки в означений період мали широку свободу і правову незалежність, не поступаючись у повноті своїх громадських прав чоловікам. Суспільне становище жінки-шляхтянки відрізнялося від становища чоловіка тільки тим, що жінки при живих братах наслідували четверту частину батьківщини.

Цей виняток пояснюється тим, що за литовсько-феодальним законодавством володіння маєтностями завжди поєднувалося з обов'язком військової служби. У випадку, коли землевласниця була вдовою або жила окремо від сім'ї, вона зобов'язувалася поставляти певну кількість воїнів, а не служити особисто. Проте жінки іноді самі виконували цей обов'язок, з'являючись на військову службу, як це зробила 1565 р. шляхтянка Зофія Єзофова.

Хоча Запорозька Січ і була майже неприступною для жінок, проте українка, як мало яка жінка в Європі, була пов'язана з військом і військовими обов'язками. Особливості нестабільного життя в українських воєводствах біля татарських кордонів зумовлювали необхідність озброєння, войовничу вдачу та своєрідність світосприйняття.

За таких умов жінки переймалися тими ж інтересами, що і їхні чоловіки чи брати. У місцевості, повній небезпек, жінці часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, на оборону домашнього майна. Життя на прикордонні привчало українських жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину зі зброєю в руках.

Щоб переконатись у цьому, досить вчитатися в рядки народних пісень і дум Козацької доби. Образ матері, дружини, сестри. нареченої змальовано тут із щирістю та реалістичним відображенням дійсності, яка не дає підстав сумніватися, що українським ідеалом краси й жіночості XVI - першої половини XVII ст. була жінка, гарна, "як зірниця", "гнучка, як тополя", з "рум'яним личеньком", з "очима, як терен", соціально активна, вільнолюбива особистість, водночас здатна визволяти бранців, воювати з ворогом, керувати військовим загоном чи управляти господарством.[2, с.34]

Як свідчать документи, 1524 р. після битви під замком Прухник на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не розпізнали, жінки навіть поголили собі голови.

Українських жінок забирали в полон не рідше, ніж чоловіків, але доля їхня була трагічнішою. Невільниць чекала тяжка, виснажлива праця в маєтках поневолювачів, а наймолодші та найкращі потрапляли до гаремів. [2, с.36]

Походила з простої селянської родини, яку примхи долі піднесли з невільниці-полонянки на найвищий щабель суспільної драбини -до гідності цісаревої наймогутнішої тоді у світі Оттоманської (Турецької) імперії.

Роксолана, чи Анастасія (за деякими джерелами Олександра), Лісовська народилася у перших роках XVI-го століття. Походила з Чемеровець на Поділлі або ж з Рогатина на Галичині. Батько її,а -пізніше-брат, мали бути священиками в Рогатині. Малою дівчиною у нападі волохів на місто, Анастасію взято в полон. Анастасію купив від волохів якийсь перекупщик-вірменин і перепродав в «Авретбазарі» (торговиця, де продавали жінок у Кафі в Криму) якомусь царгородському достойникові, у якого перебувала вона доволі довго, очевидно, поки не виросла. Потім цей достойник подарував її до гарему султана Сулеймана Великого, прозваного також Справедливим. Там Анастасія й жила, спочатку як служниця султанських одалісок, а далі нянькою Сулейманового сина й наслідника престолу - Мустафи.[3, с.93]

Важке життя в покорі й пониженні та послуги лінивим і примхуватим наложницям султана не були по душі розумній і гордій дівчині, тож вона вирішує поліпшити свою долю. Доглядання малого Мустафи було наступним щаблем у її невільничому житті, а відтоді й почалася її казкова кар'єра.

Сулейман, жонатий з кавказькою княжною, побачивши у жінки Анастасію, зостав очарований її розумом, хоча великою красунею вона не була. Це не укрилося від його першої жінки, і вона почала полонянку на кожному кроці переслідувати й понижувати. Довідавшись про знущання, Сулейман віддалив першу жінку і її сина та одружився з Анастасією.

Історія подає, що Анастасія перед одруженням поставила умову: Сулейман мав віддалити всіх своїх наложниць і першу жінку. Гордий цісар зразу обурився, але потім погодився і свято дотримував постанови все своє життя.

Взагалі особа Сулеймана - це одна зо світлих постатей Туреччини. Десятий султан могутньої Отаманської Порти. Він перейшов в історію як великий володар-лицар, законодавець та опікун літератури й мистецтва. Був і сам здібним поетом і письменником. Людина розумна й освічена, Сулейман видав закони, що полегшували стан невільників, відзначався релігійною толерантністю, у середні віки такою рідкою, впорядкував турецьку державу й очистив від «ушкалів», тобто розбишак, був оборонцем справедливості, хоч би звідки вона походила. Говорив Сулейман усіма мовами підвладних йому народів, отже, і давньою українською, а це, без сумніву, впливало на краще порозуміння між ним і його підданими-слов'янами.[5, с.94]

Роксолана брала участь і в походах Сулеймана - проти мадярів (мадярів погромлено 29 серпня 1526 року, мадярський король Людовик втопився під час втечі) та в облозі Відня у вересні 1529 року. Вона одинока з турецьких султанш, що не вживала чадри (покривала на обличчя). Крім неї, Сулейман не мав більше жінок.

З переходом у магометанство Роксолані надано кілька турецько-арабських імен, що в перекладі на українську означують «Велику Пані Веселощів і Радості» (Хасеке-ель-Хуррем-хатун). Роксоланою назвала її історія, мабуть, тому, що в Туреччині її вважали довший час сестрою польського, а в тому й українського короля. Як відомо, наших предків звали у давнину також і аланами, отже, можливо, що ім'я Роксолана постало з слів «Рекс» (король) і «алани» (тобто аланів) [19, c.104].

Сулейман мав з Роксоланою двох синів - Селима й Баязеда та дочку Мирму. Ставши султанкою, вона з метою передати престол своїм дітям, постаралася зігнати зі світу Сулейманового престолонаслідника від першої жінки, Мустафу. Наслідником проголошено старшого сина Роксолани, Селима. Хоч був він і нездібний, бо великий пияк і самолюб, але в Туреччині існував закон, що лише старший син міг наслідувати батька. Молодший син, Баязед, людина здібна й великого розуму, не міг погодитися з тим, щоб престол перейшов до його нікчемного брата. За згодою матері він підняв проти батька повстання, одначе програв рішучий бій та був змушений шукати захисту у Персії. Невдовзі він там загинув, а Селим унаслідував трон.[7, с.95]

Дочка Роксолани пішла заміж за великого візиря (прем'єр-міністра) Рустема-пашу, прихильника Роксолани ще з часів й боротьби з першою Сулеймановою жінкою. Очевидно, що й державна турецька політика керувалася фактично самою Роксоланою. Пам'яткою її панування є нею побудовані водопроводи в Медині та великий меджід (перекручене у мошей) Сулеймана, мало що менший від славного мошею Ая-Софія. Збудувала вона також мошей на честь Ісуса Христа в Дамаску. Померла в жовтні 1558 року, її чоловік помер через вісім років й наказав поховати себе з жінкою поряд.

Син Роксолани володів Туреччиною від 1566 по 1574 рік; помер від пияцтва. Залишив він 10 синів. Онук Роксолани - Мурад III (1574-1595) людина добра та слабовільна. Для збереження престолу старшому його синові улеми (державна рада) постановили помордувати всіх султанових братів. Мурад 18 годин опирався постанові, врешті, плачучи, погодився віддати на страчення всіх братів, щоб зберегти спокій і цілісність Турецької імперії. Після нього став його син, Магомет III, 1595-1603, та онук Ахмет І, 1603-1617.

Слід згадати, що відомий наш герой, князь Дмитро Байда - Вишневецький попав у турецький полон і згинув у Царгороді у 1563 році, власне, за панування Сулеймана.

В наших часах ім'я Роксолани стало наче б синонімом винародовлення, ренегатства або яничарства. Різні наші авторі і зовуть Роксолану «матір'ю яничара, але у цей же час під небеса підносять дуже сумнівних українських героїв, які Україною володіючи - діяли тій Україні виключне на шкоду.

Безперечно, ніхто не думає вчинки Роксолани удобрювати. Та все ж треба зрозуміти, що за причини заставили її зректися свої і народності, а прийняти чужу віру, чужу культуру і звичаї, переродитися у туркеню. Та, зрештою, не одна Роксолана була цісаревою Отаманської імперії. Українками з походження були жінки турецьких султанів Османа ІІ, мати й жінка Османа ІІІ та жінка султана Ібрагіма. Роксолана ж була інтелектуально сильною постаттю, а стати нікому не знаною мученицею не хотіла, її життя й витворило заздрість до її долі, а через заздрість і осуд.

Перша світова змінила хід української історії. Проте дуже часто цей конфлікт розглядається виключно з чоловічої точки зору. Якщо ж у таких наративах і присутні жінки, то їхня участь описується лише поверхнево. Справа в тім, що Велика війна не була війною лише чоловіків. Чоловіки пішли на фронт, а працювати на заводах, фабриках, у банках та кав’ярнях, у трамваях та на пошті лишилися жінки.

Тотальна мобілізація призвела до дефіциту робочих рук. Цю порожнечу неможливо було заповнити тими чоловіками, що не пішли на фронт через вік або інші обставини. Наприклад, у Британії під час Першої світової відсоток жінок, що були задіяні в торгівлі та промисловості, зріс удвічі. І це лише один із жіночих досвідів Першої світової в усьому світі.

А жінки могли брати й безпосередню участь в окопах, як це робила Марія Бочкарьова – одна з перших жінок-офіцерок армії, засновниця жіночого батальйону. Багато жінок працювали в лазаретах. Жінка могла жити у прифронтових населених пунктах і ховатися від артилерії, тікати з приходом ворожих військ у сусіднє село або місто. Будь-який із цих сюжетів призводив до кардинальної зміни способу життя серед жіноцтва. Змінилося життя й українських жінок на території Австро-Угорщини. Галичина протягом 1914‒1920 років стала ареною масштабних боїв. Спочатку між Антантою й Четверним союзом, а згодом між поляками, українцями та всіма іншими силами, які почали діяти після розпаду імперій Габсбургів та Романових [11, c. 11-13].

Жінка брала на себе подвійні ролі. Якщо спочатку вона виконувала чисто мирну роль, як-то охоронниця вогнища, доглядальниця за дітьми, то з початком війни вона мала забезпечувати сім’ю харчами, елементарними речами. Тобто галицька селянка брала на себе маскулінні ролі. Говорячи про Австро-Угорщину, варто сказати, що там жінки ще 1913 року почали готуватися до війни. У Львові існувала організація «Жіноча громада», і Костянтина Малицька ще у 1912 році наголошувала, що в часи війни треба визначитися, на якому ми боці. У 1913 році вони створили фонд для фінансування українського війська. Потім ці гроші пішли на формування Легіону українських січових стрільців. Тож і галицька селянка, і галицька міщанка були свідомі того, що беруть на себе певну відповідальність.

Ще один негативний досвід ‒ це перебування в таборах біженців. Був табір для полонених українців у Глінде. Там перебувала письменниця Катря Гриневичева, твори якої присвячені досвіду переживання війни жінкою-матір’ю. Вона працює на іншу державу, постійний голод, антисанітарія, туберкульоз, хвороби, які забирали дітей. І от вона створює вишивки, такі собі гобелени пам’яті про цей досвід війни.

Це дуже сильний твір. У ці ж часи жила громадська діячка Марійка Підгірянка, яка теж була в тому таборі. Австрійські чиновники запам’ятали, що вона була гуманісткою чи навіть альтруїсткою. Бо за ті гроші, що їй виділяв австрійський уряд, вона купувала зошити, підручники, аби діти в таборових умовах училися українською. Це було принципова для неї. Згодом у Глінде жінки створили жіночий комітет. Вони зв’язалися з різними організаціями, і ті надсилали їм календарі, букварі, ліки [12, c.30-33].

Жінки самі зголошувалися воювати зі зброєю в руках. Жіноча чота Січових стрільців-2 налічувала 33 жінки. За три роки до таких явищ у Європі.

Усі дівчата, що були там, пройшли міліарний вишкіл в організаціях «Січ», «Сокіл», «Пласт». Вони добре вміли стріляти, вести окопну війну. Коли ж дійшло до війни, австрійський уряд заборонив жінкам воювати. Такі жінки, як Олена Степанів-Дашкевич, Марія Бачинська, Гандзя Дмитерко,Софія Галечко та Ірена Кузь, пішли на війну. Остання захопила п’ять ворожих солдатів і російського підпоручика та привела у штаб.

Ми повинні знати їх і пам’ятати про них. Жінки, звичайно, також були задіяні в польових кухнях, мобілізаційних комітетах, пропагандистських роботах на залізничних вокзалах. Український жіночий комітет у Відні займався допомогою українським пораненим солдатам, яких там зібралося тоді більше 50 тисяч. Тож ці жінки розшукували українських хлопців і записували їх у спеціальні списки, надавали їм матеріальну та моральну допомогу. Доставляли їжу, кореспонденцію, запрошували на вечори. Вони також займалися неграмотними, влаштовували лікбези.

Олена Степанів писала, що спочатку вони не знали, як і чим допомогти, адже ніякої державної політики в цьому напрямку не було. Коли Олена пройшла фронт, перебувала в полоні, повернулася через Швецію та Фінляндію, її зустрічали як героїню Першої світової. Подейкують, що тоді австрійський імператор казав: якби у його війську були такі жінки, він би не програв цю війну. Але Олена виступала проти загальної участі жінок у війнах, бо це надто важкий досвід [14, c.12].

Війна наздоганяє жінку і після закінчення. Наприклад, Софія Галечко, яка була хорунжою й мала добру освіту, не знала, куди себе подіти. І багато жінок покінчило життя самогубством, бо суспільство відкинуло їх після війни. Їхній досвід не був оцінений.

Проблема наявності або відсутності традиції значно важливіша, ніж здається на перший погляд. Традиція – найголовніша річ у справі досягнення реальної, а не номінальної влади. Традиція – це можливість входження в історію. Тільки через ту чи іншу традицію можна знайти своє місце, а отже легітимізуватися. Поза традицією історія взагалі зависає у просторі.

А тому зрозуміло, що там, де йде перегляд культурних основ, культурної легітимності питання традиції стає ареною політичної боротьби. Позбавивши яку-небудь групу, в даному випадку жінок, права на традицію, у них віднімають саме легітимні можливості на історичне місце, без якого взагалі не можна говорити про співвідношення суб’єкта й об’єкта історичного творення.

Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем в українському соціумі. Правильніше було б говорити про відродження жіночого руху. Українське суспільство має історичний досвід існування жіночого руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття, і сьогодні, на етапі становлення сучасного жіночого руху, в умовах пошуку об’єднавчої ідеї та формування ідеології надзвичайно важливим є знання історичних уроків жіночого руху першої хвилі, усвідомлення традицій самого руху, без яких розвиток сучасного етапу не має перспективи.

Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії. Змагання до вищої освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів.

У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України “Товариство допомоги вищій жіночій освіті”. Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). У Києві був заснований і перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої [10, c. 47-51]. Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл.

На цій ділянці багато працювала Х.Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально–кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві.

В 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Вагому роль в розгортанні жіночого руху відіграла “Жіноча громада” (1901–1905), “Харківське товариство взаємодопомоги жінок” (1902–1919), “Київське товариство оборони жінок” (1905–1917) та “Одеське товариство оборони жінок” (1904–1917). У 1909 р. формуються організації нового типу – Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації.

До найбільших жіночих організацій нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908–1914 рр. позначився утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських з’їздах (Перший Всеросійський жіночий з’їзд (1908); Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгівлею жінками (1910); Всеросійський з’їзд з освіти жінок (1913), Міжнародних конгресах, Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до загальноцивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права [11, c. 117-119].

На західноукраїнських землях, що входили до складу Австрії, піонеркою жіночого руху була Наталя Кобринська, яка заснувала в Станіславі “Товариство руських женщин”. Хоч товариство не існувало довго, все ж його ініціаторка знайшла інші вияви популяризації жіночого руху, головним чином через видавничу діяльність (альманах “Перший вінок”, 1887). У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а в 1891 р. в Стрию було організоване перше жіноче віче.

У 90-ті роки XIX століття виникають нові жіночі організації. Так, наприклад 1893 р. у Львові був створений “Клуб русинок”, “Жіночий кружок” в Коломиї, 1894 р. “Жіноче товариство” в Городенці і москвофільське “Общество русских женщин” на Буковині, 1896 р. “Жіночий кружок” в Тернополі, 1901 р. “Жіноча читальня” в Долині, “Кружок українських дівчат” у Львові, 1903 р. жіночі товариства в Бережанах і Рогатині, 1909 р. у Львові “Жіноча громада”.

Серед громадсько-доброчинних організацій активними були “Товариство Руська захоронка”, “Товариство опіки над слугами та робітницями”, “Товариство вакаційних осель”, “Товариство опіки над дітьми та молоддю”. Загальнодержавний характер мав громадсько-доброчинний рух проти проституції. Так, наприклад у Львові діяла руська філія загальноавстрійського “Товариства св. Рафаїла”. Доволі активно йшла розбудова жіночих організацій релігійно-доброчинного спрямування: “Маріїнське товариство пань” (Львів, 1904), “Мироносиці” (Чернівці, 1904), Товариство Православних Русинок (Чернівці, 1908). [7, c. 87-89]

Одночасно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій на західноукраїнських землях йшло всезростаюче залучення жінок до діяльності різноманітних громадських організацій, наприклад, до роботи у “Просвіті”, педагогічному товаристві, “Руській бесіді”, кооперативі “Народна торгівля” та ін. Діяльність жінок у цих товариствах, як правило, прямо не була пов’язана зі специфічно феміністичними завданнями, але об’єктивно сприяла новому психологічному сприйняттю жінки у суспільстві.

Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни була тісно пов’язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво взяло активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В Києві та інших місцях українські жінки працювали в “Товаристві допомоги біженцям”, допомагаючи втікачам, закладникам та полоненим.

Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали українські жінки, ведучи одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Так само активно в харитативній діяльності працювало жіноцтво Західної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам, що опікувався українськими вояками по віденським лікарням. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин. Багато жінок та дівчат працювало як медсестри, служили в армії [7, c.111].

Революція 1917 року втягнула жінок до політичного та громадської діяльності. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок, дві стали членами Малої Ради. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з’їзд, на якому був заснований Український Жіночий Союз, виходив часопис “Жіночий Вісник”.

У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. З цією метою в 1919 році в Кам’янці-Подільському було створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920) і міжнародного Жіночого Союзу (Женева), а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих міжнародних об‘єднань.

Жіночий рух періоду між двома світовими війнами мав можливість розвиватися лише за межами радянських земель. В УРСР було заборонено будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої рівності жінок з чоловіками. На західноукраїнських землях жіночий рух розвивався далі, не зважаючи на несприятливі умови чужого панування. В Галичині найбільшою жіночою організацією був Союз Українок, перетворений з Жіночої Громади 1917 р.

Значну роль в розгортанні жіночого організованого життя відігравала жіноча преса. В 30-роках постало питання спеціалізації жіночого організованого життя, виникли фахові об’єднання, наприклад,: секція господинь при “Сільському Господарі” з мережею гуртків по селах, товариство “Будучність”, кооператив “Українське Народне Мистецтво” та ін. Організовувалися жінки й за політичним чи світоглядно-релігійним принципом. З 1934 р. почали створюватися жіночі гуртки при Українському Католицькому Союзі. В 1938 р. на місці закритого польською владою Союзу Українок засновано політичну організацію “Дружина Княгині Ольги” [10, c.203].

Виявом сили українського жіночого руху став перший жіночий Конгрес у Станіславові, скликаний 1934 р. з ініціативи Союзу Українок. Участь у ньому взяли представниці жіночих організацій з усіх українських земель поза УРСР та з еміграції, які підкреслили своє прагнення до єдності українок. Ініціатива до створення загальноукраїнського об’єднання жіночих організацій у Світовому Союзі Українок (1937) з центром у Львові стала наслідком цього конгресу.

Отже український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейно-теоретичного та організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були: домінування концепції ліберального фемінізму, яка тісно поєднувалася із завданням національно-визвольної боротьби, а також формування організаційної структури, типологічно подібної до тогочасних європейських аналогів.

Жіночий рух Наддніпрянської Україні витворив свої особливі риси, які були сформовані відповідними соціально-економічними умовами та політичною системою Російської імперії. Об’єднання жінок для захисту своїх інтересів стало реакцією на низький правовий статус, небажання влади змінювати феодально-кріпосницьку систему державних і сімейних відносин, відгуком на необхідність нових соціально-економічних відносин.

За півстоліття активної соціально вагомої діяльності жіночий рух Наддніпрянської України нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок та став важливим чинником формування громадянського суспільства. Численні ініціативи організацій та товариств з внесення змін у правове становище жінки сприяли прийняттю державних рішень.

Під їх впливом розширилася можливість для загальної освіти жінок, була закладена система вищої освіти, розширився доступ до нових професій, жінки добилися права займати державні посади. Жіночий рух і його лідери були центром об’єднання і пропаганди серед різних верств ідей рівноправності жінок та чоловіків [11, c. 157].

З допомогою преси і, зокрема, жіночої, публіцистичної діяльності, залучаючи прогресивних діячів, лідери жіночого руху зуміли створити цілий пласт громадсько-політичної літератури, присвяченої проблемам жінок, сприяли включенню їх у процес демократичних перетворень. Жіночі організації на практиці створили модель ініціативної поведінки жінок як самостійного суб’єкта в різних суспільних сферах.

Концепція самозахисту була центральною в жіночому русі України і базувалася на самодопомозі в сфері професійної діяльності, взаємопідтримці в процесі отримання знань, покладанні на власні сили, самовихованні, самоемансипації, трансформації суспільних поглядів на жінку, вимозі виборчого права тощо.

З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до єдності жінок обох частин України. І виданням жіночого літературного альманаху “Перший вінок”, в якому взяли участь письменниці з обох частин України, під проводом Олени Пчілки та Наталі Кобринської відкривається історична сторінка єднання галичанок і наддніпрянок.

Праця в “Товаристві допомоги населенню Півдня Росії” у часи першої світової війни знову зблизила українських громадських діячок Києва з західноукраїнськими землями. І ґрунт тієї праці жінок, закладений в часи “Першого вінка”, відроджений у роки війни, вже ніколи не піддавався сумніву.

При кожній можливості жінки будуть надавати допомогу одна одній. Створенням Української Національної Жіночої Ради і Союзу Українок в Кам’янці-Подільському (1919) жінки обох частин України знову продемонстрували єдність, а весь наступний розвій жіночого руху реально показав силу такої співпраці та взаємопідтримки. Плекаючи почуття єдності всіх частин нації, поділеної кордонами та змагаючись до консолідації національних сил, зібралися жінки в 1934 р. на Перший Всеукраїнський Жіночий Конгрес у Станіславі. А незабаром, у 1937 р., реалізували ідею об’єднання у Всесвітній Союз Українок (ВСУ). [12, c. 40]

На жаль, за роки радянської влади, в силу здійснення патерналістської політики, в жіночому середовищі були майже ліквідовані традиції самодопомоги і опори на власні сили. Однак вони не зникли безслідно, а чекали свого часу, щоб відродитися на новій основі.

Щодо висвітлення становища жінок у роки Другої світової війни, то ще в радянські часи була встановлена завіса секретності над питаннями участі жінок у війні. Як немає офіційних даних щодо військових втрат серед жінок під час військових дій, так й відсутні будь-які офіційні статистичні дані щодо участі їх участі у війні та у відновленні народного господарства УРСР.

І хоча до цих питань автори зверталися неодноразово, проте, тема продовжує бути актуальною і мало ще вивченою. Свого часу до цієї проблеми зверталися дослідники Польц А., Мурманцева В.С., Коваль М.В., Галаган В.Я., Єсіп І.М. Слід зазначити, що історіографія участі жінок у Великій Вітчизняній війні переважає у загальному масиві жіночих студій, присвячених війнам. Наявна навіть окрема історіографічна стаття В.Я. Галаган із даної теми [4].

В ній проаналізовано досягнення і невирішені проблеми, причому пізніше сама дослідниця зробила чимало у їх розв’язанні, зокрема, показавши участь жіноцтва у бойових діях, в опорі загарбникам на окупованій території, героїчну працю в радянському тилу. Боротьба жінок Західної України в лавах ОУН-УПА проти фашизму і більшовизму висвітлюється у низці праць сучасних істориків – Л. Онишко Ю. Киричук, І. Крайній [4, с.7]. Однією з ключових проблем в історії Великої Вітчизняної війни є питання ролі “людського чинника”. Співвідношення добровільності і примусу, політичного контролю і національної самосвідомості, пасивної участі і героїчної жертовності в ході війни і роль цих чинників в перемозі – питання поставлені, але не розв’язані.

В зв’язку з цим приклад жіночої участі у Великій Вітчизняній війні є особливо цікавим. Жінки в СРСР не були військовозобов’язаними, хоча військове законодавство СРСР передбачало у разі потреби обов’язкове залучення жінок в ряди Червоної армії для несення служби в допоміжних військах [3, с. 119]. А пізніші колосальні втрати радянських військ привели до того, що на додачу в 1942 році в СРСР була проведена масова мобілізація жінок на службу в діючу армію і в тилові з’єднання. Тільки на підставі трьох наказів наркому оборони Й. Сталіна від квітня і жовтня 1942 року, порівняно нещодавно розсекречених і опублікованих в Росії, підлягали мобілізації і напряму у війська зв’язку, ВПС і ППО 120 000 жінок [3, с. 212- 215].

У цьому ж році були видані накази про заміну придатних до стройової служби червоноармійців тилових установ, управлінь наркомату оборони, військових округів і штабів фронтів старшими віками, обмежено придатними і непридатними до стройової служби і жінками [5, с. 230-231]. Ще раніше – в 1941 році – був оголошений наказ про мобілізацію усіх службовців в армії по вільному найму, а в травні 1942 року – кадрових і вільнонайманих службовцях цивільного повітряного флоту, де також знаходилося немало жінок [5, с. 295-296].

В цілому мобілізація жінок, проведена в СРСР, не розходилася з принципами, що декларувалися ще до війни. Згідно з цими принципами і уявленнями про майбутню війну, жіноча участь в захисті вітчизни була обмежена службою в допоміжних і тилових військах, організацією протиповітряної оборони і працею на виробництві. Але в ці рамки не вписувався феномен, з яким сталінське керівництво зіткнулося з самого початку війни і який воно, зрештою, зуміло поставити на службу собі і країні, - феномен жіночої добровільності. Аналіз мотивів жінок, що добровільно відправилися на фронт, демонструє різноманітність, що важко класифікується.

Дехто із жінок прагнув помститися за загиблих родичів або чоловіка, для інших це було бажання наслідувати приклад батьків і реалізувати сімейний етичний кодекс та інше [3, с. 25-27]. До того перед війною вся радянська пропаганда працювала над перетворенням жінки на емансиповану, самодостатню особу, хоча така емансипованість носила здебільшого виробничий характер, проте були свого роду психологічною підготовкою до масової участі радянських жінок у війні. З її початком сотні тисяч жінок кинулися в армію, не бажаючи відставати від чоловіків, почуваючи, що здатні, нарівні з ними, винести всі тяготи військової служби, а головне – затверджуючи за собою рівні з ними права на захист Батьківщини [4, с. 77].

Якщо казати про чисельність жінок, що приймали участь у військових діях, то слід окреслити, що в роки війни було підготовлено 300 тисяч медичних сестер, понад 900 тисяч сандружинниць, у військах протиповітряної оборони служили 300 тисяч жінок. За роки війни було підготовлено 222 тисячі жінок “бійців- спеціалістів”: мінометниць, станкових і ручних кулеметниць, автоматниць, снайперів, зв’язківців, фахівців дорожньо-експлуатаційних служб [5, с. 187-188].

Якщо скласти ці цифри, то вийде 722 тисячі. Це без врахування жінок в авіації, на флоті, у бронетанкових військах, артилерії, піхоті, навіть в кавалерії. Десятки тисяч жінок служили військовими лікарями, розвідницями, водіями, штабістами, кухарями та ін. Тобто чисельність жінок, які носили воєнну форму – не менша 2-3 мільйонів. До того були сотні тисяч жінок в ополченні, в партизанських загонах, в підпіллі.

Масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов’язку. 12 мільйонів, переважно жінки, будували протитанкові рови, окопи, бліндажі [10, с. 165]. Вже з липня 1941 року починається формування жіночих авіаційних полків. Для того, щоб одержати направлення на фронт, необхідно було за короткий строк вивчити тактику бою, штурманську справу, озброєння літаків. Багато жінок і дівчат служило в частинах протипові- тряної оборони. Так, наприклад, у Київському корпусному районі ППО понад 870 жінок і дівчат служило молодшими командирами.

Однією із трагічних та героїчних сторінок українського національного підпілля була боротьба західноукраїнських жінок у лавах ОУН та УПА, що виступали проти німецько-гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів. На кожному структурному рівні ОУН та УПА поруч із чоловіками працювали жінки, починають формуватися жіночі підрозділи. До їх компетенції входили розбудова медичної опіки та санітарної допомоги, господарські функції та пропагандистська робота.

Більше відповідальні функції виконували жінки-підпільниці. Найширше поле діяльності жіноцтва, де воно себе виявило, і свій справленій організаційний хист, — це референтура Українського Червоного Хреста, що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний [11, с. 195]. Але одразу слід зазначити, яким жорстоким розправам піддавалися жінки, що були схоплені військами НКВС чи гітлерівцями – приниження, роздягання, ґвалтування, катування на розжареній печі, застосування так званих “червоних чобітків”. Багато з жінок, які боролися за національне визволення України, зазнали репресій, стали політв’язнями.

Багато жінок отримали звання Героїв Радянського Союзу. Так, за форсування Дніпра на південь від с. Пекарі Канівського району Черкаської області серед перших звання Героя одержала санінструктор 667-го стрілецького полку 218-ої стрілецької дивізії старший сержант медичної служби Зінаїда Олександрівна Самсонова. На Букринському плацдармі за 26–27 вересня 1943 року вона під ворожим вогнем винесла 30 поранених бійців і сама евакуювала їх на лівий берег.

Найбільше серед жінок-Героїв Радянського Союзу було льотчиць. Цього високого звання удостоєні 83 жінки-льотчиці. Серед них – 25 льотчиць, що служили жіночому авіаційному полку, у так званих “Нічних відьмах”. Одна з них – українка Поліна Володимирівна Гельман [12, с. 44]. Яскравими прикладами участі жінок у розвідці є Гнилицька Н.Т., Фортус М. О., Бобирєва М. М., Жукова А. Ф. Так, Бобирєва М.М. відзначилася тим, що працювала секретарем у німецькому штабі у місті Вінниця.

До її рук потрапляла таємна інформація, яка згодом передавалась партизанам і підпільникам. Перед відступом фашистів Марії вдалося добути і сховати важливі папери. Потім працювала у складі розвідувально-диверсійна групи десантувалася поблизу міста Краків. Жукова А.Ф. в серпні 1944 року була десантована в тил противника поблизу Кракова у якості радиста розвідувальної групи “Голос”, у складі якої успішно діяла до січня 1945 року. Працювала на нелегальному положенні. Після арешту другого радиста групи була направлена у партизанський загін і вже звідти підтримувала зв’язок із командуванням.

Ризикуючи власним життям та своїми дітьми вони переховували, підгодовували, виводили з населених пунктів червоноармійців які потрапили у оточення, видавали за своїх неповнолітніх синів молодих парубків рятуючи їх від полону, розстрілу, примусової праці в Німеччині: “Ну, зайшов молоденький, ну мати найшла та й перебрала. Німці ж ходять: плинний, плинний, русь, русь, а мати ж божиться, шо це мій син.

Ну він же ж молоденький, ходе склянки збирає, бо вікна побиті були” [4, с. 121-123]. Згадує Тарасович Тетяна Іванівна: “Посилають бабу мою, ідіть у розвідку. Чи немає німців. А вони ж вийдуть (осінь була), ну де вони можуть ходить. Немає наших солдатів. А солдати у нас у хаті. Кажуть, нема, немає німців. Вони ж тоді прориваються і ідуть далі. Оце отако” [4, с. 127]. Незважаючи на нові ролі та непритаманні види робіт з жінок ніхто не знімав її традиційну роль.

Як радянські війська, так і німецькі залюбки залучали жінок до звичних для неї занять: приготування їжі, прибирання, прання. “А как уже отступали, так у нас поселився якийсь штаб німецький і загадали матері шоб та млинців напекла і яєшні нажарила. Мама нажарила їм яєчні, млинців, вони посідали за стіл, а їх мабуть штук 6 було і позвали брата мого 36-го года. Це мені 12, а він меньший і угощають його. Самі не їдять, а йому дають яєчню, млинці, а мати каже: іш, хоч наїсися. А вони сміються, погладили його по голові, пустили. Самі почали їсти” – згадує Сівер Уляна Петрівна [4, с. 129].

Для окреслення питання участі жінок в роки Великої Вітчизняної війни, слід одразу зазначити, що жінки були основною виробничою силою у всіх галузях господарства країни – промисловості, сільському господарстві, охороні здоров’я та культурі. Через брак робочої сили у важких галузях промисловості її змушені були замінити працею жінок.

У висновку дослідницької роботи про роль української жінки в історії України можна сказати, що статус жінки (соціальний, економічний, правовий), її роль на тому чи іншому етапі суспільного розвитку багато в чому зумовлювалася характером самого суспільства, рівнем розвитку його матеріальної і духовної культури. У зв'язку з цим проблема визначення статусу жінки в суспільстві вимагає свого тлумачення з позицій багатофакторного аналізу. Зміни, які відбулися в Україні в останні час і викликали модифікацію рольових функцій жінки, служать додатковим фактором для переосмислення традиційних компонентів вивчення.

Гортаючи сторінки нашої історії можна побачити, що жінки завжди займали почесне місце. Тут і жінки-патріотки знатних родів та відомі меценатки, і жінки-вчені, літераторки, громадські та політичні діячі нового часу, учасниці боротьби за незалежність України, будівничі українського світу.

Жінки України мають цікаву, багату і на загал ще не вивчену історію, яка може певною мірою послужити дороговказом для зорганізованого жіночого руху в нашій державі. Мало кому з руських володарів літописи приділили стільки уваги, як княгині Ользі. Її княжіння припало на визначний період у суворий середньовічний час. Першими самостійними рішеннями княгині Ольги було "усмирення древлян" та поділ держави на адміністративні округи. Новий порядок збирання данини зміцнив князівську владу, сприяв економічному й політичному зростанню держави.

Роксолана — єдина султанша, яка за тисячолітню історію Османської імперії не носила чадри. В історії вона відома також як  меценат. У Медині вона побудувала водоводи та велику мечеть Сулеймана, у Стамбулі — мечеть, притулок для бідних, лікарню.

Війна спричинила революційні зміни в становищі жінки. Саме в часи Першої світової війни військова справа перестає бути суто чоловічою. Серед добровольців, які йшли на війну, були дівчата і жінки, що отримали професію медичної сестри і працювали в госпіталях по догляду за пораненими. Деякі переодягались в чоловічий одяг і йшли санітарами, щоб допомагати пораненим безпосередньо на полі бою, а з деяких формувались жіночі військові частини діючої армії. В контексті історії повсякдення та ґендерної історії проблема участі жіноцтва на фронтах Першої світової війни набуває ваги в суспільно-політичній і науковій площинах.

Як показує аналіз даних при роботі над проєктом про роль української жінки в історії України у Другій світовій війні роль жінки зросла. Вона стала її безпосередньою учасницею. І не тільки в якості медсестри, а й зв'язкової, розвідниці, льотчиці, снайпера.

Війна стала серйозним випробуванням для усіх громадян країни. Повоєнне суспільство, після пережити труднощів і втрат, жило скорботою і почуттям боргу перед загиблими. Пропам’ятні практики (меморіали та вшанування героїв та жертв війни) розгорталися на тлі невирішених соціальних проблем вдів і сиріт. Спостерігалося загальне, колективне прагнення після війни повернутися до нормального трибу життя: звідусіль лунали заклики до повоєнної відбудови та заохочення жінок до материнства.

Нині ми переживаємо новий виток жіночої емансипації, піднесення жіночого руху і вибуху жіночої «енергетики» в усіх сферах життя. Багато яскравих постатей жінок буквально оновлюють обличчя української літератури, мистецтва, науки. Але ж водночас труднощі й неподобства пори «дикого ринку» вдарили насамперед по жіноцтву, багатьох дезорієнтували й принизили, десятки тисяч змусили шукати долі в чужих краях. За цих умов не зайвим буде нагадування про ті випробування, що вападали на долю багатьох із попередніх поколінь українок, і про той високий моральний орієнтир, який допомагав їм вистости й утверджувати себе і свій народ.

Історія минулого України не може бути повною без висвітлення участі жінки у всіх сферах життєдіяльності за утвердження незалежної України. В пам'яті нащадків мають бути розкриті величні постаті жінок-українок. Основними напрямами подальшої науково-дослідницької роботи у межах досліджуваної проблеми ролі української жінки в історії України можуть бути наступні: державотворення як сфера реалізації української жінки у третьому тисячолітті, державотворчі функції жінки тощо.

1. Богачевська – Хом'як М. Традиції жінок України // Жінка в державотворенні. — К., 1993. — C. 6 — 12 с.
2. Видатні постаті в історії України (ІХ — ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. / В.І. Гусев (кер. кол. авт.), В.П. Дрожин, Ю.О. Каленцев, О.Г. Сокирко, В.І. Червінський. — К.: Вища шк., 2002. — 359 с.
3. Гендерні аспекти державної служби: монографія / М. Пірен, Н. Грицяк, Т. Василевська, О. Іваницька; За заг. ред Б. Кравченка. — К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. — 245 с.
4. Галаган В.Я. Ратный подвиг женщин в годы Великой Отечественной войны. К.: Изд. Вища школа, 1986.  – 304 с.
5. Грицяк Н.В. Формування гендерної політики в Україні: проблеми теорії, методології, практики: моногр. — К.: Вид-во НАДУ, 2004. — 384 с.
6. Гусєв В.І., Калінцев Ю.О. Анна Ярославна / Видатні постаті в історії України (ІХ — ХІХ ст.): короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети– Київ : Вища шк., 2002. – 359 с.
7. Жінка в державотворенні // Матеріали Міжнародної наукової конференції (Київ, 29 — 31 травня 1993 року) — К., 1993. — 150 с.
8. Калінічева Г. Ольга (бл. 890 — 969). Свята, рівноапостольна, Велика княгиня Київська // Видатні постаті України: Біогр. довід. / Г.В. Щокін, М.Ф. Головатий, В.А. Гайченко та ін. — 2-ге вид., допов. — К.: МАУП; Книжкова палата, 2007. — С. 953 — 956.
9. Київські князівни на престолах Європи [Електронний ресурс].
10. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів. — Вид-во "Світ", 1994. — 285 с.
11. Луговий Ол. Визначне жіноцтво України. Історичні життєписи. — К.: Вид-во "Ярославів Вал". — 2004 – 251 с.
12. Мельник Т. Державотворення як сфера реалізації жінки на порозі третього тисячоліття // "Жінка в державотворенні". — К., 1993. — C. 21—45.
13. Менегетти Антонио. Женский ум в проспектежизни / пер. С итальянского ННБФ "Онтопсихология". Изд. 1, — М.: ННБФ "Онтопсихология", 2007. — 312 с.
14. Семака Л. Ольга (близько 890 — 969), свята, велика княгиня Київська // 100 найвідоміших українців. Вид. 3, випр. і доп. / Під заг.ред.д.філос.наук, канд. іст. наук Ю. Павленка. — К.: ТОВ "Автограф", ТОВ "КД "Орфей", — С. 11—14.
15. Скляренко В.М., Харченко Т.Н., Очкурова О.Ю., Рудычева И.А. 100 знаменитых людей Украины / Худож.оформитель Л.Д. Кирсач-Осипова. — Харьков: Фолио, 2005. — С. 321—325.
16. УСЕ Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. ради чл.кор. НАНУ М. Попович. — К.: "Ірина", 1998. — 1551 с.
17. Червінський В.І. Галшка (Єлизавета) Гулевичівна/ У кн. Видатні постаті в історії України (ІХ — ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. / В.І. Гусєв (кер. кол. авт.), В.П. Дрожчин, Ю.О. Калінцев, О.Г. Сокирко, В.І. Червінський. — К.: Вища шк., 2002. — С. 100—102.
18. Червінський В.І. Княгиня Анна (Романова Галицька) / У кн. Видатні постаті в історії України (ІХ — ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. / В.І. Гусєв (кер. кол. авт.), В.П. Дрожчин, Ю.О. Калінцев, О.Г. Сокирко, В.І. Червінський. — К.: Вища шк., 2002. — С. 66 — 69.
19. Червінський В.І. Роксолана (Анастасія Лісовська) // Видатні постаті в історії України (ІХ—ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. / В.І. Гусєв (кер. кол. авт.), В.П. Дрожчин, Ю.О. Калінцев, О.Г. Сокирко, В.І. Червінський. — К.: Вища шк., 2002. — С. 103—105.