Міні-проєкт "Українські народні танці"

Учениця 5 класу в своєму дослідницькому міні-проєкті з мистецтва на тему "Українські народні танці" вивчає особливості українського народного танцю, визначає найпопулярніші типи танців в Україні, досліджує побутові та сюжетні народні танці.

Докладніше про міні-проєкт:

В дослідницькому і творчому міні-проєкті з мистецтва на тему "Українські народні танці" учениця 5 классу досліджує танці календарного циклу, особливості гуцульських народних танців, визначає оригінальні танці та розглядає народну хореографію.

Даний творчий реферат з мистецтва на тему "Українські народні танці" для 5 классу відображає вистави та етнографічні теми у танця, сценічну та авторську хореографію в народних танцях, описує цікаве сьогодення українських народних танців.

ПЛАН:
ВСТУП

1. Український народний танець
2. Найпопулярніші типи танців в Україні
3. Побутові та сюжетні танці
4. Танці календарного циклу
5. Гуцульщина початку ХХ століття
6. Оригінальні танці
7. Народна хореографія
8. Вистави та етнографічні теми у танця
9. Сценічна та авторська хореографія в народних танцях
10. Сьогодення українських народних танців

ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Історично так склалося, що українські народні танці були проявом культури українського народу. За період поневолення Російською імперії та Річчю посполитою, нав'язуванням різних культур намагались придушити прояв народного самовиявлення лише танець був завжди.

Танець є важливим елементом української культури та традицій. Він відображає емоції, радість, спільноту та інші аспекти життя громади. Українські танці різноманітні та мають свої особливості в залежності від регіону.

Поліські танці: Походять з Полісся, це регіон на північному заході України. Ці танці можуть вражати своєю енергією та різноманіттям під час святкувань. Подільські танці: Властиві регіону Поділля, ці танці можуть мати елементи динаміки та грації, вони часто використовують традиційні музичні інструменти.

Гуцульські танці: Походять з Карпатських гір і мають своєрідний стиль, використовуючи традиційний костюм та виражаючи силу та витонченість. Бойківські танці: Типові для бойків, етнічної групи, що проживає в Карпатах. Танці можуть відзначатися енергією та пестливістю. Лемківські танці: Властиві лемківському етносу, який традиційно проживає у західній частині України. Танці можуть бути веселими та емоційними. Буковинські танці: Традиційні для Буковини, ці танці можуть вражати своєю грацією та специфічним руховим стилем.

Слобідські танці: Характерні для Слобожанщини, ці танці можуть бути енергійними та веселими, відображаючи дух та традиції регіону. Українські танці відіграють важливу роль на святкових заходах, весіллях, релігійних святах та інших важливих подіях, сприяючи збереженню та передачі національної спадщини.

Український народний танець — це важлива складова національної культури, що втілює в собі багатовіковий досвід та традиції українського народу. Історія українського танцю налічує сотні років і пов'язана з різними історичними подіями та культурними впливами.

Відзначимо основні аспекти та характеристики українського народного танцю. Історія виникнення Український танець має глибокі корені в історії народу. Його походження пов'язане із звичаями, обрядами та традиціями українського села. З часом танцювальні образи розвивалися, збагачуючись новими рухами та музичними супроводами.

Види українських танців Козацькі танці: Це танці, які відображають характер та бойові вміння козаків. Вони можуть бути енергійними та виражати дух військового братерства.

Обрядові танці: Виконуються під час різних обрядів, таких як весілля чи святкування важливих подій. Їх супроводжують специфічні рухи та символіка.
Співочі танці: Поєднання танцю та співу, де рухи супроводжуються виконанням народних пісень.
Ліричні танці: Виражають почуття, емоції та повсякденне життя. Часто використовуються м'які та граціозні рухи.
Спортивні танці: Сучасні інтерпретації українських танців, які виконуються у вигляді сценічних вистав, концертів чи конкурсів.

Особливості танців. Костюми: Традиційні українські костюми грають важливу роль у танцях, вони можуть бути яскравими, багатошаровими та відображати регіональні особливості.
Рухи та символіка: Українські танці відзначаються специфічними рухами, які мають свою символіку та відображають кольорит національної культури.
Емоції та енергія: Танці завжди насичені емоціями, вони можуть виражати радість, тугу, героїзм чи любов, залежно від конкретного сюжету. Популярність за кордоном. Українські танці завойовують світ своєю унікальністю та красою. Вони виступають на світових сценах, беруть участь у міжнародних фестивалях та змаганнях, привертаючи увагу глядачів та високо оцінюючих експертів.

Український народний танець — це не лише розвага, а й важлива частина культурної спадщини, яка є джерелом гордості та об'єднує покоління в любові до власної ідентичності.

Перше місце належить гопаку. Це і не дивно, адже він і зараз залишається улюбленим танцем українських чоловіків. Спочатку гопак був своєрідною розминкою, під час якої козаки відточували свою бойову майстерність. Згодом цей танець поширився далеко з межі Запорізької Січі і набув популярності серед різних верств населення.

Рухи не є простими, вимагають хорошої фізичної підготовки, але все ж виконуються з усмішкою та натхненням. Дівчата танцюють заграючи та поступово змінюють веселий настрій. Для постановки танцю потрібно5 хлопців та 2 дівчини. Цікавою особливістю є те, що інколи хлопці танцюють з козацькими шаблями.

Танцювальні костюми є схожими на національний одяг, але все ж дечим відрізняються. Зазвичай дівчата одягають білі сорочки з вишитими візерунками та національною символікою, поверх них – вовняну поневу ( спідниця) та фартух. Червоні намиста, чобітки та вінок з квітками чудово доповнюють образ української дівчини.

Шаровари – “візитка картка” гопака. Це широкі чоловічі штани, зазичай червоного або синього кольорів, які підв’язують кушаком ( поясом).
І ще одна цікавинка про цей танець: він завоював золоту медаль на VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів [1].

Є також загальноукраїнські танці, а також козацькі. За функціональним принципом танцювальні зразки прийнято умовно поділяти на обрядові (ритуальні) та необрядові (позаобрядові, побутові): хороводи, побутові та сюжетні танці; сольні, парні і масові танці; танці етнічного та іноетнічного походження; на танці народні (фольклорні, традиційні, автентичні, сільські) і сценічні (народно-сценічні, академічні, професійні, міські).

Найдавнішими та найуніверсальнішими вважають танці календарного циклу, зокрема, хороводи: «Просо», «Кривий танець», «Вербовая дощечка», «Подоляночка», «Мак», «Грушка», «Хусточка», «Царенко», «Горобейко», «Огірочки», «Журавель» та інші. Всі вони були обрядовими, і їх водили під тематичну пісню і без інструментального супроводу. Хороводів, які були прив'язані лише до одного свята, не було.

Так «Кривий танець», «Журавель», «Подоляночка», «Мак» і «Просо» в народі виконували впродовж весни-літа: на Колодія (Масниця чи тиждень перед Великоднім чи Великим постом), Вербну Неділю, на перші три дні Воскресіння Христового (великодні святкування), Трійцю і напередодні Різдва Івана Хрестителя (народна назва – Івана Купала), а також в день поминання апостолів Петра та Павла. Є відомості про водіння хороводів у сімейній обрядовості [2].

На Гуцульщині ще на початку ХХ століття активно побутували чоловічі танці колядників: у хаті, на подвір'ї, на пасіці; вони мали місцеві назви: данці, плєси. Танцювали також «Зайчика» чи «Сороку-ворону» та інші «скочні» (стрибкові) танці на Андрія, до речі, попри передріздвяний піст, хоча назагал танців у піст не виконували: це стосувалося не лише чотирьох великих постів, а й так званих пісних днів (середа та п’ятниця) [2].

Українці мали власні оригінальні танці – козак, гопак, козачок, метелиця, орлиця, гречаники, тропак, кругляк, коломийка, гуцулка, плескач, але й легко переймали танці сусідніх народів: польські (мазур, краковяк), білоруські (лявоніха, крижачок), румунські (румунка, аркан), угорські (чардаш), циганські (циганочка, сербіянка), єврейські (субота, жидівочка, сабашівка, баламут чи балануся), російські (бариня, комаринська, коробочка, нарєчєнька, восадулі) [2].

У кінці XIX – протягом XX ст. репертуар народної хореографії був поповнений такими танцями, як карапет (ту-степ), полька, вальс, падеспанець (падеспань), кадриль, ойра, бельгіянка та ін. У ХХ ст. народні традиційні танці поступово зникають із святкового побуту.

Українські танці складаються з рухів, які притаманні майже всім танцювальним культурам. Вони нескладні за формою і за хореографічним рисунком: танцювальні «розкроки», потрійні притупи (перемінні кроки), дробні вистукування, тиночки, присядки і повзунці. Вивчивши хоча б один з них, можна легко перейняти будь-який інший.

Навіть танці іноетнічного походження з часом набували рис (рухів, постав рук і тіла, колінець) національних українських, тож лише за інструментальним супроводом та змістом супровідної пісні можна визначити його неукраїнське походження. Є випадки, коли супровідна пісня може перетворити традиційний український танець на «іноетнічний».

Так сталося з «Плескачем», який після зміни супровідного пісенного тексту отримав назву «Картошка», а також з «Чумаком», що став «Яковом». Багато українських танців і досі не мають назви або ж отримали її за першим рядком супровідної танцювальної пісні, як, наприклад: «Від Києва до Лубен», «Ой лопнув обруч», «Танцювала риба з раком», «Гарненька молодичка», «І шумить, і гуде» [2].

З появою театральних гуртів традиційні народні танці поступово набували рис театральних і ставали важливим атрибутом вистав на етнографічні теми. Для клубних самодіяльних і танцювальних гуртків і професійних колективів радянської доби самобутні сільські народні танці втратили свою привабливість і конкурентоздатність. Натомість настала доба народно-сценічних танців. Переносячи на сценічні майданчики народні танці, хореографи обробляли їх відповідно до законів сцени.

Так сталося з гопаком, козачком, молодицею, чабаном, голубкою, горлицею, каперушем, решетом, полькою та ін. З'явилися численні ансамблі народного танцю. Три відомі етнохореографи – Василь Костів (Верховинець), Василь Авраменко і Павло Вірський – розвивали сценічні балетні академічні зразки характерного українського танцю і мріяли про український національний балет [2].

У ХХ ст. і нині в переважній більшості танцювальних шкіл і студій, як правило, не навчають традиційних народних танців; в їхні репертуари переважно потрапляють зразки сценічної авторської хореографії.

На початку ХХІ століття ситуація змінюється: з’являються етноінструментальні гурти, організовуються фольклористичні експедиції етнотанцювального характеру, засновуються школи традиційного танцю у великих містах України, у суспільстві посилюється інтерес до традиційної танцювальної спадщини українців [2].

Сьогодні народні танці можна побачити під час сільських храмових свят, днів (свят) села, на сільських весіллях, на фольклорних фестивалях і конкурсах, а також під час концертних виступів новостворених фольклорно-етнографічних гуртів (сільських і міських). При цьому нерідко в селах народні танці все ще асоціюються з культурою старшого покоління, у школі та шкільних танцювальних гуртках переважно розвивають сценічну танцювальну творчість.

На сьогодні майданчиками для відродження народного танцю є культурні осередки великих міст. Організовуються численні танцювальні події, фестивалі. Цікаві процеси відбуваються у гендерній атрибутиці танцю, зокрема, дівчата і жінки беруться за виконання чоловічих танцювальних композицій (гопак, козачок), а також освоюють рухи аркану. На Західній Україні при греко-католицьких церквах на Великдень виконують хороводи з гаївками, це дійство, як правило, ініціюють і проводять різні чини та згромадження сестер для дітей та підлітків. Відродження народної танцювальної культури неможливе без відновлення старих інструментальних традицій. «Ніч традиційного танцю» при Музеї Івана Гончара демонструє, як компонент народного танцю поєднується із виконавством автентичних та вторинних інструментальних гуртів [2].

В рамках дослідницького і творчого міні-проєкту з мистецтва можна стверджувати, що українські народні танці дійсно є надзвичайно виразним і важливим елементом культури та мистецтва України. Вони не тільки передають красу та унікальність традицій українського народу, а й викликають патріотичні почуття та гордість за своє коріння.

Давайте розглянемо деякі з найвизначніших танців та їх характеристики: Гопак — це один з найдавніших та найпопулярніших українських танців, який здобув популярність не лише в Україні, але й у всьому світі. Він відзначається жвавими рухами, стрибками та обертаннями. Гопак часто виконується у колективі та може бути супроводжуваний характерним українським фольклорним співом.

Побутові танці. Побутові танці, такі як метелиці, коломийки та гуцулки, відображають різноманітні аспекти повсякденного життя українського села. Вони включають в себе граціозні рухи, веселі обертання та традиційний український характер. Виховання та Патріотизм. Українські народні танці грають важливу роль у вихованні молодого покоління. Вони надають можливість відчути та розуміти багатий культурний спадок, підвищують патріотичні почуття та стимулюють гордість за свою націю.

Такий спосіб збереження та передачі традицій не лише поглиблює зв'язок з минулим, але і робить українську культуру видимою та визнаною у світі. Українські народні танці — це не просто рухи на сцені, а вираз національної ідентичності та духу українського народу.

1. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://ua.three-snails.com/blog/post/ukrains-ki-narodni-tanci-spadschina-predkiv-i-simvol-samobutnosti-narodu
2. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://honchar.org.ua/blog/ukrayinskyj-narodnyj-tanets-i26