Національні архетипи у творах Н. Дев’ятко за книгою «Злато сонця, синь води»

У індивідуальній науково-дослідницькій роботі з українскої літератури на тему "Національні архетипи у творах Н. Дев’ятко (за книгою "Злато сонця, синь води")" учениця 10 класу виявляє й аналізує, з’ясовує особливості національних архетипів у творі «Злато Сонця, синь Води» Наталії Володимирівни Дев'ятко, виявляє специфіку її художнього мислення.

Докладніше про роботу:

Учениця 10 класу у процесі науково-дослідницької роботи (проєкта) на тему "Національні архетипи у творах Н. Дев’ятко за книгою "Злато сонця, синь води" з українскої мови та літератури виявила й проаналізувала такі національні архетипи в книзі «Злато Сонця, синь Води», як «Україна», «народ» і «сокіл», «вода» і «сонце». В роботі проаналізувано такі національні архетипи, які визначають історію, життя й культуру українського народу, розкривають духовні ідеали української нації і є найвиразнішими художніми засобами, свідчать про неабияку майстерність Н. Дев’ятко, індивідуальну специфіку її авторського стилю.

Зміст

Вступ
РОЗДІЛ І Поняття архетип у сучасному літературознавстві
1.1. Загальна характеристика архетипу
1.2. Національні архетипи
РОЗДІЛ II Національні архетипи у творах Н. Дев’ятко та специфіка їх вживання (за книгою «Злато Сонця, синь Води»)
2.1. Творчість Н. Дев’ятко – джерело щирої любові до України
2.2. Персоніфіковані образи архетипу «Україна»
2.3. Своєрідність національного архетипу «народ»
2.4. Художнє осмислення архетипів «сокіл», «вода», «сонце»
Висновки
Список використаних джерел

Українська література в усі часи для нашої нації – надійний оберіг, що, долаючи постійні заборони й переслідування, «явила світові образ одного з найбільших слов’янських народів і цим самим зберегла його неповторну ідентичність» [48, с. 7]. Провідні майстри слова – І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський та багато інших були полум’яними трибунами й художнім словом вказували народові шлях до правди, щастя й волі, вели його за собою, були для нації провідною зорею в часи безправ’я та нещадних нападів ворогів. Кобзар України образним висловом «Я на сторожі коло їх поставлю слово» акцентував високу патріотичну місію рідної літератури в збереженні менталітету українців [49, с. 552].

Сьогодні як ніколи важливим є вивчення й усвідомлення культури, історії нашої Вітчизни, літератури, особливо творчості митців рідного краю. Саме з цією метою – відродження і становлення світоглядних принципів українського народу, його національної гідності й самодостатності – об’єктом дослідження ми обрали твори книги «Злато Сонця, синь Води» (2014) талановитої письменниці Дніпропетровщини, нашої співвітчизниці, члена Національної спілки письменників України, кандидата філософських наук – Наталії Володимирівни Дев’ятко (1983 р. н.).

Адже «Ми є спадкоємцями великого культурного народу, продовжувачами його традицій та звичаїв, – зазначає І. Квасниця. – І щоб виконати своє призначення, повинні ґрунтовно вивчати основи культурної спадщини, передавати їх молоді й пам’ятати, якого роду-племені ми діти» [21, с. 4].

Н. Дев’ятко пише для дорослої та дитячої аудиторій у таких жанрах: психологічна проза, фантастика, фентезі, пригодницькі казки. У 2017-му році твори письменниці увійшли до оновленої шкільної програми з вивчення української літератури: «Легенда про юну Весну» – 7 клас, «Скарби Примарних островів» – 9 клас, серед них і «Злато Сонця, синь Води» – 10 клас [12]. Письменниця є членом Всеукраїнського центру літератури для дітей та юнацтва, співзасновником книжкового блогу «Книжкова скриня». З метою удосконалення власної майстерності протягом останніх трьох років (2014-2017 рр.)

Наталія Володимирівна прочитала понад 500 книг сучасних українських авторів, які пишуть для дитячої та юнацької аудиторій [12]. З 2007 по 2009 роки – редактор журналу фантастики «Український Фантастичний Оглядач (УФО)», першого україномовного журналу фантастики за часів незалежності України.

Н. Дев’ятко також голова журі Всеукраїнського конкурсу творчої молоді «Літературна надія Дніпра» (2013, 2015, 2017) і Всеукраїнських поетичних конкурсів «Чарівний мій Дніпропетровськ» (2014), «Чарівне місто над Дніпром» (2015); член журі Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль) (2013), Першого Всеукраїнського літературного конкурсу «Відродження Дніпра» (2016), член журі й координатор різноманітних обласних літературних конкурсів, упорядник понад 10 колективних збірників [11].

Н. Дев’ятко – лауреат багатьох почесних нагород: обласної премії «Обдаровані діти – надія України» (2000), переможець обласних конкурсів «Собори наших душ» (2000), «Молода муза» (2007), Міжнародного конкурсу молодих авторів родини Івана та Марусі Гнип (2010), дипломант Міжнародного дитячого фестивалю «Чарівна книжка» (1998, 1999), Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (2001), Всеукраїнського літературного конкурсу «Рукомесло» (2002), нагороджена грамотою Всеукраїнського фестивалю дітей та юнацтва «Шевченко в моєму серці» (2004).

Письменниця також є лауреатом літературної премії ім. Валер’яна Підмогильного (2015), Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича (2016), Всеукраїнського літературного конкурсу «Крилатий Лев» (2016), Регіонального літературного конкурсу «Кальміус» (2016), Міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» (2017), переможцем літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска (2017) та багатьох інших [14].

Творча спадщина авторки нараховує велику кількість різноманітних за жанром художніх книг: збірники «Три кроки до Світанку» (2005), «Казки Країни Сновидінь» (2007), пригодницько-фентезійна трилогія «Скарби Примарних островів» (2011, 2012, 2015, 2017), повість-фентезі «Легенда про юну Весну» (2015). ЇЇ твори опубліковані в журналах «Січеслав», «Крила» (Дніпро), «Борисфен» (Дніпро), «Саксагань» (Кривий Ріг), «Порог» (Кропивницький), «Український Фантастичний Оглядач (УФО)» (Львів), «Дніпро» (Київ), «Захід-Схід» (мережевий альманах), «Жирафа Рафа» (Київ), газеті «Літературна Україна» тощо [11]. Н. Дев’ятко озвучує власні твори і видала велику кількість аудіокниг – «Скарби Примарних островів.

Карта і компас» (2014), «Злато Сонця, синь Води» (2014), «Легенда про юну Весну» (2015) та ін., автор і керівник проекту «Аудіокнига «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам» (2012), співупорядник електронної книги «Наш кращий друг – природа: Збірник творів письменників Дніпропетровської області (Екологічна читанка)» – 2013 рік. Письменниця – автор і керівник міжнародного освітньо-культурного проекту «Рідний край у словах і барвах» (2015-2016), також займається книжковою аналітикою, є співзасновником книжкового блогу «Книжкова скриня» з рецензування книг для дітей та юнацтва, озвучує мультфільми, перекладає аніме [12].

Актуальність обраної теми полягає у важливості відродження й становлення світоглядних принципів українського народу, його національної гідності й самодостатності, вивчення творчості митців рідного краю, зокрема творів книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко, які за допомогою архетипів розкривають національну свідомість, легендарні образи та їх народну мотивацію, виховують пошану до традицій нашої Вітчизни, незламну віру в її силу й процвітання, і не були об’єктом глибокого й усебічного вивчення.

Предметом дослідження є національні архетипи, адже саме вони розкривають стародавні автентичні цінності нашої нації, естетично наснажують художній текст, виокремлюють специфіку авторського стилю Наталії Дев’ятко.
Мета роботи – з’ясувати особливості національних архетипів у творах «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко та виявити специфіку її художнього мислення.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

• визначити теоретичну базу дослідження (сутність поняття архетип та його види);
• дослідити національні архетипи та з’ясувати їх специфіку у творах «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко;
• розкрити роль національних архетипів як однієї з найвиразніших одиниць української ментальності.

Методи роботи: для досягнення поставленої мети й розв’язання конкретних завдань дослідження використано текстологічний, описовий, метод добору й типізації матеріалу та цілісно-системний.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її положення допомагають розкрити такі поняття, як національний архетип. Результати роботи можуть бути використані під час вивчення творчості вітчизняних регіональних письменників, зокрема художнього доробку Н. Дев’ятко, можуть поглибити знання з аналізу художнього тексту учнів 6–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше проаналізовано національні архетипи, їх особливості у творах книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко, функції архетипів як однієї з найвиразніших складових ментальності української нації.
 

Важливими в літературі є націєзахисна й націєформуюча функції, які тісно пов’язані зі збереженням національної ідентичності, носіями якої є письменники, репрезентанти культурної самобутності народу [46, с. 96]. Саме сьогодні нагальним є питання про відродження забутих духовних традицій, народних звичаїв, моральних засад, що неможливо без розуміння головного – системи міжпоколінних зв’язків, котрі є основою нації та всього життя. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культурної історії, можна зрозуміти сьогодення й уявити майбутнє. Видатний історик Михайло Грушевський визначав цю справу «питанням честі своєї й свого покоління» [8, с. 3].

В основі будь-якого менталітету лежить архетип, що є підсвідомим виявом етногенетичної пам’яті, відіграє важливу роль у збереженні духовності нації [50]. Він тісно пов’язаний з такими поняттями, як національний характер, спадковість та наступність. Це стародавні автентичні цінності, які закладалися в свідомість нації століттями [50].

На підставі вивчення архетипів можна зрозуміти основні особливості менталітету того чи іншого народу. Уведення терміну архетип в науку належить давньогрецькому мислителю Платону, проте цетпоняття обґрунтував швейцарський учений К. Юнг, на думку якого архетип – це змістова сторона колективного несвідомого, яке є підсумком життя роду і властиве всім його представникам [47]. «Я вибрав термін колективне, – зазначає К. Юнг, – оскільки йдеться про несвідоме ідентичне у всіх людей і створює тим самим загальну основу духовного життя кожного, будучи за природою понадособистісним» [47].

Також на думку ученого, «в колективному несвідомому вміщується вся духовна спадщина еволюції людини, відроджена в структурі мозку кожного індивідууму» [53, с. 70].
Окрім К. Юнга дослідженням архетипів займалися Дж. Хіллман, Р. Чейз, Н. Фрай, Є. Мелетинський. Серед українських дослідників –С. Кримський, В. Даниленко, Л. Тарнашинська, А. Шестак, А. Нямцу, Н. Зборовська та ін. [32].

У сучасному літературознавстві неоднозначно тлумачиться поняття «архетип». У літературознавчому словнику-довіднику за ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка поняття «архетип» (грецьк. archē – початок і typos – образ) пояснюється як прообраз, первісний образ чи ідея, що, «випливаючи на «поверхню» свідомості у формі літературного твору, актуалізують всезагальні стрижневі ознаки, іманентно притаманні національній ментальності і водночас людському родові» [31, с. 65]. «Великий тлумачний словник сучасної української мови» за редакцією В. Бусела трактує його як «реконструйована фабула або сюжет, загальні для міфів, фольклору та літератури різних народів» [4, с. 41].

На думку дослідниці Т. Урись, архетип це «концепт, у якому об’єктивуються базові, універсальні для всього людства образи, теми, сюжети, які реалізуються в тексті твору через архетипні образи [46, с. 97]. В інтерпретації М. Северинової архетипи також – першообрази, які «відрізняються закладеними в них різними культурними традиціями, до яких належить автор» [41, с. 76]. Однією з основних функцій архетипів у творі, на її думку, є повернення до історичної пам’яті, до джерел національної самосвідомості народу, встановлення зв’язку минулого, теперішнього та майбутнього [41, с. 77].

Віддмінну думку має дослідниця Н. Лисюк, яка зазначає, що архетип не може бути прообразом, «що взагалі некоректно (бо будь-який образ уже є формою, котрої архетип не має). Зрештою, прообразів, тобто первинних образів, «іфототипів» у прямому сенсі, у фольклорі і народному мистецтві взагалі не існує, а може існувати саме якась первинна схема» [30, с. 265]. А в інтерпретації І. Процика, «саме архетип має тенденцію до збереження й відтворення первісних уявлень про світ, які усвідомлюються людиною, осмислюються, пробуджують глибинну сутність її єства, стають першорухом ідентифікації себе на особистісному, соціальному, національному, расовому рівнях» [39, с. 62].

Також на думку дослідника, «Важливими рисами архетипу є його здатність утворювати своєрідну модель, яка організовує літературний процес у цілому; типологічна повторюваність; відтворення першообразу; успадкування [39].

М. Моклиця зазначає, що архетип є синонімом до слова образ, пов’язаний з міфічним світосприйняттям, «який виносить на поверхню зв’язок людини з первісним світовідчуттям» [33, с. 24]. Але, на думку дослідниці, не кожний образ є архетипним: «Загалом архетипних образів багато, майже кожне конкретне поняття, яке мало бути відоме первісній людині, може відкривати двері в архетип. Коли ж митці оживляють давні прошарки змісту слів у художніх текстах, вони тим самим виходять на глибинні, тобто архаїчні або ж архетипні образи» [33, с. 24–25].

Аналізуючи вищесказане, ми прийшли до висновку, що архетип це першообраз, який розкриває духовні цінності народу, що передавалися від покоління до покоління, яскравий виразник ментальності нації.

Дослідження видів архетипу є також актуальною проблемою в літературознавстві. Так, найголовніші архетипи особистості за К. Юнгом – самість, тінь, аніма, персона [52]. У співвідношенні з термінами символу, знака, образу, міфу, міфологеми, мотиву Юнг виокремлював і пояснював шість архетипів: Матері, Дитини, Мудрого Старого, Духу, Трикстера та Переродження, кожен з яких має вияви [38]. На думку вченого, цінність архетипів полягає в тому, що вони володіють нуменозністю – здатністю захоплювати, навіювати і саме ця риса і робить першообрази позастильовим і позачасовим, а значить, вічним явищем, чинником, що зумовлює вплив мистецтва на людину [50].

У сучасній літературознавчій науці прийнято розрізняти універсальні культурні й етнокультурні архетипи. До універсальних архетипів належать як класичні, описані К. Юнгом, так і архетипи первісного хаосу, приборканого вогню, творення світу, єдності чоловічого й жіночого начал, зміни поколінь, «золотого століття», світового древа, первородного гріха, апокаліпсиса, які в тій або іншій інтерпретації відомі практично всім народам [54, с. 44–45]. В етнокультурних архетипах у концентрованому вигляді представлено колективний досвід народу, нації, етносу.

Вони являють собою константи національної духовності, що виражають і закріплюють основні властивості етносу як культурної цілісності. На відміну від універсальних архетипів, типових для всіх культур, у кожній національній культурі домінують свої етнокультурні архетипи, що визначають особливості світогляду, характеру, художньої творчості й історичної долі народу [54].

У дослідженні «Архетипи української ментальності» названі універсальні архетипні символи, що є спільними як для науки, так і культури в цілому. До них належать, наприклад, формула троїчності буття, символіка протилежностей (світла та тіні, верху та низу, солярного та хтонічного, плоті та духу та ін.), символи проекцій та відображень, розумного порядку (софійності) та хаосу, довершеності кола та невизначеності лабіринту та ін. Але в найвиразнішій формі архетипи виступають у національних культурах, які втілюють долю та історичний досвід народів, хоч і не обмежуються традиціями [1, с. 286–287].

У кожній культурі архетипи набувають національної специфіки, виразних рис ментальності нації. «Національні архетипи – це не стільки «духовні гени» чи «культурні коефіцієнти» нації; вони є певними моделями, алгоритмами, комплексами образів і таке інше, що структурно утворюють певні прототипи (мислення, почувань, світоглядних орієнтирів, діяльності)» [3, с. 73]. На думку дослідниці М. Северинової, «саме у наш суперечний час, коли нав’язуються певні догми, посилюється інтерес до розуміння національного менталітету та його складових (національного характеру, ідеї, ідентичності) через глибинні архетипи, які посідають у колективному позасвідомому» [42].

На цьому наголошує й дослідник І. Процик. Він зазначає, що архетип має нашарування етнічних рис, ментальності, культури певного народу і передається від покоління до покоління як генетична пам’ять народу та досвід попередніх поколінь [38]. Первинні образи – національні архетипи, як їх визначив К. Юнг, – існують у підсвідомості людей і передаються від покоління до покоління, піддаються історичній трансформації та є основою національної міфології [55].

Прямий зв’язок з архетипами література має через фольклор та міфи. Зокрема, на цьому наголошувала Н. Шумило: «Національна художня свідомість особливо яскраво виявляється в народній творчості, яка обертається навколо основних архетипів…» [51, с. 13]. Також вона окреслила архетипність як «знаковість» української літератури. Схожу думку висловлює літературознавець О. Ткаченко: «Українські архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях і є узагальненням досвіду наших предків» [45, с. 34].

Дослідник О. Когут зазначає, що «Унікальність архетипу в тому, що він постає не лише в контексті мудрого минулого, а й допомагає вибудовувати орієнтири сучасного» [22, с. 23]. Дослідженню основ українського національного архетипу багато уваги приділяв і видатний науковець В. Липинський, який наголошував на значенні народної емоційності для політичного державотворення і всього українського життя [5].

Ґрунтовну дослідницьку роботу, присвячену аналізу українських національних архетипів та їх сучасній актуалізації, провів М. Міщенко На його думку, національні архетипи відображають етнонаціональні аспекти культури і є сутнісними характеристиками нації, виконують функцію соціальної пам’яті, містять в собі знання та досвід народу [32]. Слушною є думка М. Северинової про те, що «у процесі своєї еволюції архетипи перетворюються із загальнолюдських категорій на категорії національні. Така трансформація відбувається завдяки безкінечному процесу смислоутворення, а також передачі й трансляції смислів у вигляді культурних традицій» [42].

«Спорідненість національного архетипу та універсалій світової культури, – зазначає П. Верест, – є передумовою вивільнення духовного життя нації з ситуації одноразовості, тлінності у простір вічності, у сферу затвердження історичних звершень народу та його гідності [26]. Слідування архетипам свого етносу є провідною передумовою його успішного розвитку. З цього приводу Г. Лебон зазначав: «Набуття міцно утвердженої колективної душі є апогеєм величі народу. Розпад цієї душі завжди означає час занепаду» [5].

Архетипи національного рівня є предметом вивчення й у дослідженнях інших авторів: Л. Кужільної «Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу» [29], Г. Бійчука «Актуалізація архетипів національного підсвідомого засобами художнього слова» [2], Н. Слухая «Архетипи в неосяжності Шевченкового космосу» [43], О. Демчука «Архетип Матері – єднальна ланка ранніх збірок Павла Тичини» [16].

Також О. Данильченко в дослідженні «Архетипи героя та антигероя у творчості Тараса Шевченка» розкрив особливості інтерпретації образів козацьких лідерів у творчості Т. Шевченка посередництвом аналізу втілених у них архетипів героя та антигероя, проаналізував їх емоційно експресивну та семантико символічну наснаженість [10].

Серед досліджень, присвячених вивченню національних архетипів, слід згадати також статтю М. Северинової «Значення та роль архетипів у етнонаціональній культурі», у якій підкреслюється певна розбіжність між національними архетипами як універсаліями національної культури та універсальними архетипами культури з погляду їх співіснування. Дослідниця називає архетипи батьківщини, життя, смерті, радості, страждань, матінки-землі, героя, долі та ін., що знаходять відображення у фольклорі, обрядах, народних звичаях [42].

М. Міщенко серед найголовніших українських національних архетипів називає – архетип «Дому», що «предстає як батьківська хата, мала Батьківщина, прообраз України, а в часи складної історичної ситуації – як образ руїни, пустки, зболеної української землі», архетип «Поле» – «життєвий топос, що допомагає посісти відповідне місце в Всесвіті», архетипи «Матері», «Світла», «Часу», «Героя» [32].

Схожу думку висвітлює дослідниця Т. Урись, яка у ліриці І. Павлюка, П. Вольвача, А. Дністрового, В. Герасим’юка та І. Андрусяка виділила архетипи Роду, Світового дерева, Дому, Матері, Слова, Дороги, Долі, що реалізуються через відповідні архетипні образи [46].
І. Питайло також найбільш ваговими архетипами українського народу вважає архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки; архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини; архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та діяльність за принципом «у кожного своя доля і свій шлях широкий».

Архетип домінування минулого над майбутнім; архетип обрядовості, що пов’язаний з орієнтацією на традиційні дії, які забезпечують життєвий комфорт; архетип долі, за яким вона визнається сильнішою за розум [37]. Г. Смітюх та В. Стрілецький у дослідженні «Архетип «Україна» розкрили значення поняття, зазначивши, що «архетип «Україна» візуалізується золотистим та блакитним кольорами, де золотистий колір символізує духовність, а блакитний – високий інтелект» [44]. Архетипи Земля, Велика Матір, родина, краса І. Гурова також називає основними архетипами українського менталітету, «в яких виявляється самобутність української культури, її національний характер» [9].

А на думку видатного українського філософа С. Кримського, вони постають як Дім, Поле, Храм [25]. Літературознавець В. Пахаренко у дослідженні «Серцем поділитись…» (Родинні архетипи у художньому світі Тараса Шевченка)» визначальним у «Кобзарі» називає архетип родини, що виявляється на рівнях особистісному, національному, духовному [36]. І. Власенко, крім названих національних архетипів землі – матері – жінки, визначає ще й архетип рівності – свободи – індивідуальності, серця – емоцій – почуттів [7].

За теоретичну основу своєї роботи ми обрали визначення національного архетипу, запропоноване українським філософом, культурологом, що виділив архетипи української культури – С. Кримським [27]. Учений стверджував: «Коли ми говоримо про націю, то тут потрібен дуже точний науковий аналіз, котрий має базуватися на тому, що я називаю архетипами. Архетипи – це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу. Вони прокреслюють шлях вперед» [27].

Також на думку С. Кримського, «загальнолюдське постає не як базисне, а як надбудовне явище, яке виникає на верхніх поверхах здійснення процесів регіонально-етнічної диференціації людства. Якщо нація – це здатність етносу втілювати «історичний універсум», то національні культурні архетипи – це здатність етносу втілювати архетиповий досвід усього людства» [26, с. 63–70].

Архетип у літературознавстві дає змогу «побачити багато суттєвих сторін у змісті художніх творів, передусім наступність у житті людського роду, неперервний зв’язок часів, збереження пам’яті про минуле, у чому б вона не виявлялась»[39, с. 63]. На думку Л. Морської, архетип особливо продуктивний для українського літературознавства, адже виразними рисами української ментальності є «інтровертизм, емоційність, сентименталізм, чутливість, що сприяють формуванню українського національного характеру» [34, с. 9]. Архетип є формотворчим чинником у літературі, але не менш важливою є роль архетипу в змісті твору.

Дискусійне питання про природу змісту розв’язується Дж. Каллером так: «Це водночас і властивість тексту, і суб’єктивний досвід. Це водночас і те, що ми розуміємо, і те, що ми намагаємось розгадати в тексті» [39, с. 372].
Отже, можна зробити висновок, що національні архетипи розкривають духовні ідеали українського народу, «є тими домінантами, що оприявнюють національну ідентичність автора в його творах на текстуальному рівні» [46, с. 99]. Спробуємо простежити це у творах Н. Дев’ятко, зокрема на прикладі книги «Злато Сонця, синь Води» [15].

Творчий доробок талановитої письменниці Дніпропетровщини Н. Дев’ятко до цього часу залишається малодослідженою сторінкою в літературознавстві й потребує, на нашу думку, ретельного осмислення й неупередженого поцінування, адже найсвятіша мета вітчизняних письменників – це не просто осягнути й художньо втілити українську душу, а творчістю, громадським служінням пробудити, зцілити її: «Ми – українці, – зазначає Н. Дев’ятко, – і за нами наша історія… Це мої пращури ходили в походи у козацькому війську і сиділи за одним столом з Богданом Хмельницьким. Поразки і слава – в нашій крові, ми є живим продовженням нашої історії» [13].

Н. Дев’ятко пише для дорослої та дитячої аудиторій у жанрах – психологічна проза, фантастика, фентезі, пригодницькі казки. «Ви пишете книги у багатьох жанрах, та який Вам подобається більше за все?» – запитала журналіст Л. Салєй у письменниці. – «Мені подобається експериментувати: щоб фантастика була реалістичною, а реалізм, наприклад, міфологічним. І ще я постійно змінюю жанри. Якщо, наприклад, пишу фентезі для дітей, то розумію, що наступний великий твір буде реалістичним або жорсткою психологічно-соціальною фантастикою. А якщо я написала щось страшненьке для дорослих, то за цим текстом, імовірно, до мене прийде добра казка» [40].

Серед праць, присвячених творчості Н. Дев’ятко, не велика кількість літературознавчих досліджень. Є окремі анотації, рецензії на книги авторки. Найбільше їх на книгу «Скарби примарних островів. Книга 1. Карта і компас». Так, М. Вільшанський з цього приводу зазначає: «Вельми тішить, що розмови про кінець пригодницького жанру виявилися дещо передчасними. Є ще порох! І де – на наших теренах! Молода дніпропетровська авторка Наталія Дев’ятко і видавництво «Навчальна книга – Богдан» запрошують усіх дітлахів (віком до 90 включно!) до світу дивовижних пригод» [6].

А на думку Е. Заржицької, «Своєрідність сприйняття роману у багатьох випадках обумовлюється феноменом міфічного хронотопу, властивого пригодницькій і казковій літературі, співвідношенням часових потоків: часу, коли відбувається подія, і часу, коли ми про це дізнаємося від авторки» [19]. Також Е. Заржицька зазначає, що молодій авторці вдалося досягнути гармонії між автором та читачем, і тому на її твір чекає довге й щасливе життя [19].

О. Кравченко в коментарі до твору «Скарби Примарних островів. Книга 1. Карта і компас» також обстоює думку, «що в українську літературу увійшов молодий цікавий автор, який в жанрі романтично-філософського фентезі намагається розповісти про вічні проблеми земного буття і високі прагнення людської душі» [23, с. 310]. Заслуговує на увагу, на нашу думку, рецензія на книгу О. Кай, яка порівнює події й героїв книги з сучасниками, спонукає замислитись про сьогодення й майбутнє нашого народу: «Безкраї простори земель поступово захоплюються безіменною Імперією, об’єднуючись, стаючи подібними, втрачаючи самобутність, забуваючи власну історію, прадавні казки та колискові» [20].

Далі О. Кай наголосила, що: «Історія пошуку скарбів Примарних островів – це історія пошуку свого майбутнього, історія боротьби за те, у що віриш, за те, на що сподіваєшся, за те, про що мрієш» [20].

Є рецензії й на інші твори Н. Дев’ятко. Так, М. Павленко зазначає про книгу «Легенда про юну весну»: «Інтригує і жанр (судячи з усього, це повість-фентезі), і – сюжет: діти втекли з табору літнього відпочинку, щоб зустріти схід сонця на морі… Словом – добра, мила класика!..» [35]. М. Дружко, пишучи рецензію на книгу Н. Дев’ятко «Казки Країни Сновидінь», висловлює свої думки з приводу особливостей жанру казки, її важливості у житті дорослих і дітей, розкриває непересічний талант авторки: «Філософічність і магізм – ось два крила творчості Н. Дев’ятко (де вже тут прекрасне, а де корисне, вирі шуйте самі).

Складаєтся враження, ніби авторка призвичаює читачів до несподіваних поворотів своєї надзвичайної уяви» [17].
Книга «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко також не була об’єктом усебічного вивчення, є окремі анотації, рецензії на книгу. Найбільш вагомим, на нашу думку, є дослідження В. Кривоноса, в першій частині якого автор чітко й аргументовано робить аналіз епосу як роду літератури, його походження, характеристики та завдання і зазначає, що «Злато Сонця, синь Води» посідає особливе місце у творчості авторки: «Наталія Дев’ятко має досить різноманітний доробок (ця книга – вже сьома), повторюватися не любить» [24].

В інших частинах В. Кривоніс аналізує композицію книги, природні міфологеми, кожну новелу окремо, зазначаючи, що: «Злато Сонця, синь Води» – це книга, що з’явилася дуже вчасно». А далі продовжує: «Важливий героїчний прецедент, зв’язок із пам’яттю, що вважалася втраченою, відчуття, що легенди та їхні герої не вмирають, а лише відроджуються, мов озимі жита, мов весняне сонце, мов сині води, що ламають найміцнішу кригу. Важлива згадка про власну сутність і про обов’язок перед живими, мертвими і ненародженими» [24].

В інтерпретації Р. Дощик, «Книга має відкритий фінал, який, по суті, є закликом робити свій вибір: продовжувати тисячоліття байдужості чи ж відкидати її пута і ставати на шлях свободи, повертаючи дівчині-Україні її початкову велич і красу» [18]. Заслуговує уваги й рецензія М. Крук, на думку якої, головна ідея книги – збереження ідентичності нації, Вітчизни: «Якби мене запитали: про що ця книга, складності б не виникло – ця книга про Україну. Живу особу, яка може набувати людської подоби, втілюватися в людях, їхніх думках і переконаннях, бути стихією» [28].

М. Крук доводить також, що новели книги торкаються найпотаємніших струн душі, будить пам’ять про витоки нації, її традиції, культуру, тому й глибоко хвилюють читача: «Таке емоційне прочитання історії не може не вражати і не залишати слід. Навряд цей твір може залишити байдужим, гадаю, що в нього можна або закохатися, або зненавидіти всім серцем» [28]. Далі автор рецензії наголошує на глибоко національній основі книги, на необхідності бути кожному з нас гідним громадянином своєї держави: «Якщо є книги, які можуть виховати патріотизм, то ця книга саме така.

Кожен читач може пройти нею випробування, зазирнути в своє серце, зрозуміти, ким він є насправді, і стати сильнішим. Було б дуже добре, якби цей твір прочитало якомога більше громадян нашої держави, незалежно від своєї національності» [28].

Щодо жанру книги Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь води», то В. Кривоніс робить визначення, що це – роман в новелах, що окремі історії, мініатюри, казки, які увійшли до складу «Злата...», насправді є фрагментами одного твору: «Злато Сонця, синь Води» – не збірка оповідань, це цільний текст. Зі своєю міцною структурою, композицією, наскрізними образами і героями; зі своєю методикою, що її характеризують як магічний реалізм чи фольк-реалізм. Цей твір – то є український національний епос» [24]. Подібну думку висловлює й Р. Дощик: «Книга побудована, здавалося б, з окремих історій, які в кінці сходяться в одній точці» [18].

В інтерпретації М. Крук, за жанром книга «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко – роман в легендах: «Кожен розділ може читатися самостійно, але разом вони утворюють складний багаторівневий і багатогранний малюнок. Під час читання мені подумалося: якщо існують романи в новелах, то можуть існувати й такі «романи в легендах» [28].

Як би не називали дослідники цю унікальну, на нашу думку, книгу: «роман в новелах», «роман в легендах», чи «український національний епос», ми також прийшли до висновку, що всі розповіді, які увійшли до книги, є одним великим твором, об’єднаним однією темою й ідеєю – відродження славетної нації, народної пам’яті в ім’я вільної, неподільної України.

Особисто Н. Дев’ятко визначила жанр своєї книги як фольк-реалізм [15]. У «Літературознавчому словнику-довіднику» за ред. Р. Гром’яка є визначення поняття фольклоризм, це – «наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, символічне переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів» [31, с. 699].

«Реалізм – (лат. Realis – речовий, дійсний) – ідейно-художній напрям, основоположною для якого стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості [31, с. 573].

Книга Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води» складається з дванадцяти частин, кожна з яких різна за обсягом і стилістикою. Це різні погляди на одну проблему: боротьба за відродження і зміцнення української нації, засудження колоніального гніту будь-якої влади на теренах України протягом історії, щоб «…відродити втрачене, повернути слову його прадавню велич і силу, як прагнули це зробити оспівані у народних легендах поети, кобзарі, філософи, народознавці, священики, воїни і прості люди, які залишилися вірними своїй землі» [15, с. 8].

Окрім власних назв, кожен розділ має додаткову – один із жанрів української народної творчості «Зачин», «Легенда», «Дума», «Триптих», «Сон», «Голосіння», «Заклик», «Слава», «Видіння», «Казка», «Спогад», «Ворожіння», в яких розповідається міфологізована історія українського народу від давніх часів і до сьогодні: «Нині добігає кінця тисяча років, слабне прокляття, і наново постав перед людьми на українській землі тяжкий вибір: жити вільно своїм розумом, слухаючи своє серце, чи, втративши себе, назавжди потонути у сірості і зневірі» [15].

У цьому творі, на думку В. Кривоноса, «повністю втілений архетипний світогляд, яким він був із давніх-давен, втілений на рівні персонажів, образів, мови, символів, світогляду, коду...» [24].

Як було нами з’ясовано в попередньому розділі, поняття національних архетипів (на основі трактування С. Кримського): «Архетипи – це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу» [27]. «Якщо нація – це здатність етносу втілювати «історичний універсум», то національні культурні архетипи – це здатність етносу втілювати архетиповий досвід усього людства». [26, с. 63–70]

Спираючись на це теоретичне твердження, ми у своїй роботі розглянемо українські національні образи-архетипи, що, на нашу думку, найбільш виразні у книзі Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води»: «Україна», «народ», «сокіл», «вода», «сонце», які визначають історію, життя й поведінку українського народу, що яскраво показано на прикладі доль персонажів у творах Н. Дев’ятко.

Як уже йшлося, «Архетипи відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури» [37]. Одним з найвизначніших національних архетипів, на думку дослідників, є архетип «Україна», що є уособленням рідної землі, жінки, матері, джерелом прагнення оберігати й захищати рідну Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї [46, 37, 9, 6, 16 та ін.].

У процесі дослідження ми з’ясували, що у книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко національний архетип «Україна» постає у трьох образах, персоніфікованих у жіночій подобі: юної дівчини, матері та войовниці, що найглибше розкриті авторкою на сторінках триптиху «Україно моя», казки «Загублена пам’ять», легенди «Птах із барвистими крилами». Аналізуючи художній текст книги, розглянемо кожний образ архетипу «Україна» докладніше.

Перший образ архетипу «Україна» – юна дівчина, що сміється й плаче, танцює на лузі у віночку, із калиновим намистом на шиї, уособлює дівоцтво, невинність, весну, кохання. Яскраво розкритий цей образ у легенді книги «Птах із барвистими крилами»: «І була серед того люду дівчина. … Босоніж блукала квітучими луками серед маків, волошок і польових дзвіночків, що бриніли ніжністю, наче її ім’я» [15, с. 9], також – на сторінках казки «Загублена пам’ять»: «Якось забрела на узлісся сирітка, маленька дівчинка з містечка поблизу стародавнього лісу, клапті якого ще залишилися на багатостраждальній землі» [15, с. 76].

За допомогою архетипу «Україна» на сторінках книги розкривається чарівний і ніжний образ Вітчизни-дівчини, який завжди постає перед читачем у національному одязі, що свідчить про глибоку любов і шану українців до своїх традицій, культури, глибоке патріотичне спрямування книги «Злато Сонця, синь Води».

Найчастіше цей архетип зустрічається у ворожінні «Прадавній степ»: «Прийшла на звук бандури юна дівчина із довгим розпущеним волоссям, у вишиванку вбрана» [15, с. 127], а також – у рядках триптиху «Україно моя»: «Вбрання її при світлі місяця біле, як молоко, розшите візерунками, що тьмяніють, торкнувшись крил ночі, обертаючись на живу таємницю. На шиї намисто червоне, на чолі – вінок із колосся і квітів» [15, с. 45].

Ми також пересвідчилися, що національний архетип «Україна» постає не лише в образі ніжної й беззахисної дівчини, а також – сміливої й сильної, що понад усе любить природу, рідну землю, мужньо захищає все живе від небезпеки: «Далеко від дому відходила, але не боялася, бо земля її благословила, і тіні вечорові, і звірі дикі схилялися перед нею» [15, с. 9]. У цих і наступних рядках архетип «Україна», розкриває самобутні риси характеру нації – самовіддану любов до свого народу, вболівання за його поразки й перемоги.

Так, врятувавши Птаха, дівчина прирекла свій народ на страждання: «… сум сповив її країну, а нові ранки приносили погані звістки: займалися нескошені поля, завчасно в’янули квіти, ліси оберталися неприступними фортецями та розбрат оселився у серцях її народу, навіть серед братів і сестер» [15, с. 11]. Та, зрозумівши свою помилку, Україна-дівчина не злякалася й не піддалася підступному Птаху, адже була мужньою й непохитною: «Задовго ти гостюєш на моїй землі – нема на ній більше миру і радості! Лети в морок, звідки прийшов! Не буде в очах і серцях мого народу смертних тіней і пітьми кривавої!» [15, с. 13].

Не злякалася Україна-дівчина і смерті: «Що смерть для мене? – лагідно всміхнулася вона, немов спогадам. – Я стану ромашками в полі, лисеням, зозулею, хмаринкою в небесах... Я не боюся смерті, бо лише початок вона іншого життя» [15, с. 13].

Національний архетип «Україна» в образі мужньої й сильної дівчини уособлює також в собі любов до рідного народу, віру в його минуле й майбутнє, що є провідними рисами української нації: «Що знати тіням минулого про народ мій живий? Ваші тіла давно зотліли, ворони виїли ваші очі! А мій народ живе!» [15, с. 48]. Україна-дівчина не мислила свого існування, нації без збереження мови рідної, без якої неможливо берегти сучасне й будувати майбутнє своєї держави.

Про це свідчать наступні рядки книги «Злато Сонця, синь Води» у спогаді «Слово чарівниче»: «Ясноока дівчина йшла здобувати Слово прадавнє чарівниче. …Була та дівчина не сама у світі. Сяяли у таємничій ночі очі інших юних на шляху до чарів не вигаданих, не забутих, безвір’ю не відданих» [15, с. 123].

Стійкість, відчайдушність і непереможність народу у боротьбі за долю Вітчизни розкриває Н. Дев’ятко за допомогою національного архетипу «Україна» в образі сміливої дівчини й у ворожінні «Прадавній степ» книги «Злато Сонця, синь Води»: «І присягу я хочу дати вогнем прадавнім і своїм іменем, що не відступлю і ворогів не злякаюся» [15, с. 137]. Обіцяли Україна-дівчина із Захаром та молодим кобзарем (головними героями твору) у присязі своїм майбутнім поколінням, рідній землі «… навчати молодших і самі навчатися, і чужі творіння, золотим сяйвом життя сповнені, як свої, до людей нести, бо одне Сонце на всіх і сила його для всіх живих слів спільна, як і для всіх людей» [15, с. 138].

Другий різновид національного архетипу «Україна» в книзі Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води» постає в образі землі-матері, що дає життя, справжньої господарки, поважної, заможної, лагідної та суворої. Зв’язок матері та України – є священним та непорушним. Наявність цього архетипу визначає шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей національний архетип став джерелом прагнення оберігати рідну землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї.

Найглибше розкритий цей архетип авторкою на сторінках триптиху «Україно моя», де постає він вже не юною дівчиною, а впевненою і сильною жінкою, матір’ю, захисницею свого народу: «…тепер не юнка вона зовсім, а пані поважна і статна, що пам’ять багатьох сторіч на дні очей зберігає, і вбрання її вишукане, з оздобами коштовними. Тільки вінок із колосся і квітів та намисто червоне – ті самі на ній» [15, с. 46].

Заради майбутнього своїх дітей, щасливого життя на рідній землі Україна в образі матері звертається до тіней п’яти пращурів, похованих у Степу, (християнського проповідника доби Русі, польського шляхтича, козака, російського поміщика та скіфа), щоб в котре запитати їх про долю її народу, бо хвилює це її найбільше: «… чи буде цього разу воля моєю? Чи згадають діти, хто їхня мати? Чи розіллється луна мого слова над усією моєю землею, щоб до життя мене відродити?..» [15, с. 46].

На шляху до вирішення цієї святої місії Україну-матір ніщо не в силах зупинити, навіть смерть: «Все ви мені вже передрікали, – звертається вона до тіней померлих, – і смерть, і страждання, і біль, і кров, що струмками дзюркоче по землі, і жах, і зраду, і байдужість, і безнадію – все було у пророцтвах ваших. Чого ще не знає мій народ такого, що примушує вас мовчати?» [15, с. 48].

Національний архетип Україна-мати у книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко є уособленням пам’яті народу про його героїчне минуле й сучасне для вирішення нагальних проблем сьогодення у нашій державі: розбрату, втрати національної гідності, повернення віри у силу і міць нашої Вітчизни. Так, мріючи про незалежність і процвітання української нації, Україна-мати звернулась за допомогою до вінка з квітів рідної землі – надійного оберегу: «Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь, котись до миру, що є війна, котись до майбутнього народу мого.

А як не зійде сонце і вулицями не розіллється, то хай буде, як доля віщує, і забуття стане притулком моїм останнім» [15, с. 50].

Як уже йшлося, події в книзі Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води» розгортаються протягом тривалого часового простору: від прадавніх часів до сьогодення. Тож глибоко хвилює авторку ставлення українського народу до подій, що відбувалися й у наш час, 2004 року на Майдані незалежності під час Помаранчевої революції, що знайшли своє відображення в «Калиновім намисті» триптиху «Україно моя». Згадуючи ці події, Н. Дев’ятко за допомогою архетипу «Україна» в образі матері розкриває зневажливе ставлення українського народу до зрадників рідної землі, засуджує керівників держави, що не змогли вивести український народ до правди і свободи, не дотримали слова.

Так, Україна-мати боляче сприймає зраду свого сина: «Чому ж, сину мій, мене ти зрадив? Ти любив мене. Ти цінував мене. Ти торкався речей, пращурами твоїми зроблених, не руками, а душею, і пісні мої у серці твоєму лунали ніжним сумом і звитягою шляхетною» [15, с. 51]. Ці й наступні рядки книги утверджують, що трагічний образ зрадника України – пересторога кожному з нас: не буде щастя на нашій землі, якщо забудемо свою історію, традиції, мову: «Зрадили тебе діти твої, розучилися слухати шепіт вітру, і голос листя розучилися розуміти.

Мова дітей твоїх – то вже не твоя пісня душі, полонена словами. Різка і незграбна нині мова їхня, і закляття нею не створиш, і в коханні не зізнаєшся, і до птаха не мовиш, і до землі, і до тебе...» [15, с. 42]. «Зрештою, – зазначає з цього приводу дослідник книги «Злато Сонця, синь Води» В. Кривоніс, – чужа воля панує на нашій землі не тому, що тисячолітнє прокляття, а тому, що ми це дозволяємо» [24].

Національний архетип «Україна» зустрічається і в інших рядках книги, уособлюючи собою люблячу й всепрощаючу матір, що оберігає своїх дітей, якими б вони не були: «Могла б я віддати тебе ворогам недобитим на поталу як зрадника, та любила я тебе, хоча мене ти ненавидів.

Мати любить всіх синів і дочок своїх, хай невірних чи просто зневірених» [15, с. 53] і дає їм надію на спасіння, на щасливе життя, але за одної умови – бути відданим своїй Вітчизні: «Як піде з серця твого зрада, і присягнешся ти на вірність землі своїй рідній, …знову босоногим хлопчиною у вишиванці першій, улюбленій, побіжиш моїми ланами зеленими, сонця схід зустрічаючи. Вільним станеш ти знову, рідної крові тепло відчуєш. А як не піде зрада з твого серця, то спалить тебе мій вогонь. Смерть собі заподієш» [15, с. 54].

Та якими б не були події на рідній землі, Україна-мати понад усе вірить у щасливе майбутнє свого народу, у процвітання незалежної нації: «Скоро будуть тут мої вірні сини і донечки, разом полетимо ми край наш рідний, розорений, до життя повертати, щоб знову жита золоті колосилися, діти сміялися, неволі не знаючи, і співали дівчата то журливо, то закохано мовою рідною» [15, с. 54].

І здійснилась багатовікова мрія землі-матері, її вільнолюбивого героїчного народу: піднялись на боротьбу вірні сини й доньки, виконали заповіт пращурів, повернули славу й волю Вітчизні: «І стояла Україна, за руку дівчинки малої тримаючись, перед військом своїм, відчаю і порожнечі не скореному. І стелило знову юне сонце їй шлях, та не кров’ю, а чарівним вогнем і золотом, що в серцях людських віддавна жили. А тепер і в світі людському оселилися» [15, с. 55].

Розглянемо наступний національний архетип «Україна» – прекрасну і жахливу, свавільну і мстиву жінку, яку боялися і поважали вороги. І сьогодні дедалі більш актуальним стає саме цей образ України, адже стільки випробувань випало на долю нашого народу, йде війна на сході України, гинуть її кращі сини й доньки…

Найяскравіше цей образ-архетип розкривається на сторінках триптиху «Україно моя», казки «Загублена пам’ять» у книзі Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води»: «Ти була такою, Україно! Свавільною, мстивою жінкою, товстокосою. Ти пила кров своїх ворогів з чаші щербатої, і брат блідолиций стелив крила свої, наче килими, щоб ти чобітки сап’янові не бруднила, і сестра блідолиця всміхалася тобі, бо власну гордість у твоїх чистих очах бачила…» [15, с. 40–41].

Та такою Україна була колись… А після Помаранчевої революції 2005 року: «Тиша. Тиша. Тиша, – говорить у творі Н. Дев’ятко. – Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням» [15, с. 41], бо «Зрадили тебе діти твої, – зазначає далі авторка про Україну, – забули про силу, славу і душу твою, заживо у безвір’ї поховавши» [15, с. 43].

У цих рядках Н. Дев’ятко за допомогою архетипу «Україна» в образі жінки-войовниці зазначає про тяжкі часи для нашої держави, про втрату духовного єднання українців з Вітчизною, з традиціями й культурною спадщиною народу, що були споконвічними автентичними рисами народу і передавалась від роду до роду.

«Якби ти їх (дітей) покликала, Україно, – говорить письменниця. – Але ти мовчиш. Вуста твої дротами металевими зашиті, долоні твої написами на корі до кволих дерев прикуті, очі твої водою річок з берегами бетонними залиті, тіло твоє під степом, машинами розораним, під курганами пограбованими. Навіть квітів нема на могилі твоїй, Україно, тільки хліб з твого серця проростає» [15, с. 42], бо «…ти надто горда, – пояснює далі Н. Дев’ятко, – щоб втікати від долі своєї, щоб молити про милосердя» [15, с. 43].

Національний архетип «Україна» в образі сміливої захисниці уособлює весь народ український, його споконвічне прагнення понад усе любити рідну Вітчизну, боротись за її свободу й незалежність, душею прагнути до неї: «Молись, Україно! Молись! Молись за всі слова, поетами твоїми ще не написані, молись за всі пісні, співцями твоїми ще не складені, молись за всі чари, дітьми твоїми ще не відчуті. Молись за долю свою не кликану і за шлях свій не пройдений, і за душу свою, майже втрачену, і за землю свою, людьми зраджену» [15, с. 45].

За допомогою цього архетипу Н. Дев’ятко доводить, що тільки спільними зусиллями можна подолати людську зраду й безвір’я, визволити Україну з неволі, зберегти національні особливості нашого народу.

Отже, дослідивши в книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко національний архетип «Україна», персоніфікований у трьох образах, можна зробити висновок, що він уособлює святе й шанобливе ставлення українського народу до України, – найбільшу чесноту нації, утілює його безмежну самовідданість рідній землі, прагнення безкорисно відстоювати волю і свободу рідної Вітчизни.

Наступним, не менш важливим, на наш погляд, у книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко є національний архетип «народ», що найглибше розкривається у легенді «Птах із барвистими крилами», думі «Поховані між гір», казці «Загублена пам’ять», головні персонажі яких (Костик, Дмитро і його кохана Олена, поетеса, мольфар Захар, Остап та інші) присягнули повернути народові волю, яка є здатністю самостійно і свідомо приймати рішення та відповідати за них.

Так, у легенді «Птах із барвистими крилами» народ постає у спогадах хижого птаха вільним і незалежним, що є однією з найважливіших рис української нації: «Я бачив твій народ, добрий, сміливий, відчайдушний, завжди гордий своєю красою. Мені сподобався твій народ» [15, с. 13], адже: «Цілий народ, що обрав мир замість війни з пітьмою кривавою і сутінню, – продовжував далі птах, – від зла благословенням своєї рідної землі захищений...» [15, с. 14]. У цих висловах архетип «народ» уособлює собою споконвічне прагнення українців жити в мирі й злагоді, берегти рідну землю.

Досліджуваний нами архетип розкривається й на сторінках думи «Поховані між гір» за допомогою головних героїв Миколи, Василя й Захара, що є уособленням народних месників, небайдужих до долі співвітчизників, рідного краю, любові до природи, виразниками екології народної душі. Хлопці вирушають з високих Карпатських гір по допомогу, щоб вберегти ліс від винищувачів, спасти село від повені: «Ми хотіли піти у долину до міста і розповісти, що у горах люди бідують, – зауважив Микола мольфару Захару, – люди внизу добрі, допоможуть» [15, с. 18], сподіваючись знайти підтримку керівників області, цих сучасних можновладців.

Але даремно: «Земля плакала, не в змозі здолати людську байдужість» [15, с. 23]. Журналіст із оператором, які вирушають із хлопцями назад у гори, щоб зробити репортаж і хоч так вплинути на ситуацію, знаходять остаточно зруйноване селище, без людей, а ще – сліди чужинців, лісорубів, які щороку пиляють на полонинах смереки і ялини у промислових обсягах, що призводить до знищення Карпатського лісу, цілих поселень: «Тепер від деяких споруд зосталася гора каміння, подекуди лише фундамент, а одна хата ледь трималася на краєчку урвища, утвореного зсувом ґрунту, і будь-якої миті могла зірватися вниз» [15, с. 16].

Національний архетип «народ» у думі «Поховані між гір» в образі мешканців гуцульського села є також, на нашу думку, уособленням української нації, щирої, багатої, яку необхідно вберегти від знищення: «Захар стояв, затиснувши у руці брудну ляльку, а перед ним линули малюнки спогадів: ось їхнє селище тиждень тому, занедбане, але живе; ось воно сьогодні – мертва пустка; а ось недавно покинуте село у лісі; ось дядька Олеся мало не відправили у в’язницю за зрубане дерево; а ось іноземні бригади пиляють ліс, забираючи лише найцінніший…» [15, с. 35].

У наступних рядках думи «Поховані між гір» книги Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води» архетип «народ» розкриває тісний взаємозв’язок українців з природою, рідною землею, уособлює прадавнє духовне єднання: «Ми не вороги», – шелестів вітер у вітах зрубаних дерев. «Ми народилися на одній землі», – вив вовк, не наближаючись до людей. «Ми не вороги», – проймало холодом близької грози. «І вороги у нас спільні», – загуркотів грім над горами, відгукнувшись на лиховісний спалах блискавки» [15, с. 36], і тоді «Ніколи не зотліє шиття стягів, – переконує головний герой думи Захар, – доки жива хоча б одна людина, яка може почути вітер» [15, с. 36].

Завдяки міцному єднанню з рідною землею: «… народ вистояв. Були червоними від крові ріки, і земля теж пропиталася кров’ю, та народ не зник» [15, с. 36], «Бо тих, хто разом, не здолати чужій силі» [15, с. 37].

У цих і наступних рядках твору даний архетип свідчить, що віра в сили природи, яка постає могутнішою за людину, є особливістю світосприйняття українця, гармонійним станом його душі: «У того народу, який народжує характерників і мольфарів, є омріяна воля, яку відібрати ні своєму, ні чужому не до снаги… І піде святий вогонь по всій землі, прадавнім полум’ям душі людські очищуючи і шлях у майбутнє славою і випробуваннями стелячи. Заради нинішніх і прийдешніх, заради кожного, хто на заклик крові і народу свого відгукнеться» [15, с. 38].

Глибоко й всебічно, на нашу думку, розкривається національний архетип «народ» і на сторінках казки «Загублена пам’ять» книги Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води», що є уособленням пам’яті народної, яку треба відродити і передавати від покоління до покоління, про національну гідність, про життєво важливий вибір кожного з нас: бути Україні, нашій нації з її співучою мовою, казковими традиціями й багатовіковою історією, чи ні.

За допомогою образу Остапа, що є взірцем захисника народу, і підступного чаклуна, хранителя пам’яті, письменниця зазначає, звертаючись до кожного з нас: «Іноді пам’ять повертається в людський світ… Так було за часів твоїх дідів; і твої батьки стояли, тримаючись за руки, у живому ланцюгу, що поєднав Україну від Києва до Львова; і трохи старші за тебе напинали намети на граніті, а за кілька років вийшли на Майдан разом із сотнями тисяч інших, хто відчув у серці справжню, а не примарну свободу. Вийшли під жовтогарячі прапори не лише в столиці, а й на площі своїх міст» [15, с. 95].

Архетип «народ» навчає нас понад усе любити свою Вітчизну, берегти пам’ять про національні святині, адже: «…світ належав таким і в минулому, і в теперішньому, і в майбутньому. Належав тим, у чиєму серці немає зрадливої байдужості» [15, с. 116].

Отже, національний архетип «народ» на сторінках книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко розкриває визначні риси української нації: волелюбність, незламне прагнення до щастя, бажання кращого майбутнього своїм нащадкам, духовне єднання з рідною землею, щира любов до свого роду, Вітчизни: «І була та пісня про волю, що живе у серці, будила загублену пам’ять і закликала здійняти погляд від землі. Погляд сяючих очей, в яких не плете павутиння жах, а покірність поступається місцем шані і прагненню небезпек та пригод. І молодь співала разом із Василем, що пам’ятав і батька Махна, і відважного Хмеля» [15, с. 117].

Яскравими національними архетипами в книзі Н. Дев’ятко також, на нашу думку, є «сокіл», «вода», «сонце», що глибоко висвітлюються на сторінках заклику «Сонця золотого стяги полум’яні», ворожіння «Прадавній степ». Архетип «сокіл» має давню фольклорну основу, за традицією козаків називали соколами ясними, сизими. Також сокіл є уособленням людини, її другом, помічником.

У заклику «Сонця золотого стяги полум’яні» цей архетип постає в образі душі загиблого козака, що загинув на чужій землі: «То повертався сокіл до рідної домівки, душа звитяжця, що на чужині згинув, чужим народом не похований і не відспіваний» [15, с. 61], але «Пам’ятав птах вільний литавр відлуння грізне, куль і стріл свист, мечів і шабель дзвін, та до бою сміливі заклики: за народ, за Україну, за землю рідну!» [15, с. 61]. У наведених рядках архетип «сокіл» уособлює пам’ять про рід свій славний, глибокий смуток за рідною землею, стійкість в боях за Вітчизну.

У наступних рядках заклику архетип «сокіл» вказує на роль тісного зв’язку між поколіннями, між подіями минулих часів, прославлених звитягою козацькою, з подіями сьогодення: «Відгомоніли бої, і слава козацька змерхла, у чужих піснях призабута мова рідна, а думки молоді до влади грошей хиляться, із кривдою в житті всі миряться, і кохання продати й купити можна» [15, с. 61].

Заклик «Сонця золотого стяги полум’яні» за формою нагадує весняні закличні фольклорні пісні, емоційна атмосфера в якому піднесено-урочиста, мобілізуюча, мотиваційна. Тому в ньому архетип «сокіл» виконує саме роль заклику сучасного покоління до боротьби за вільну й незалежну націю: «Летів сокіл яснокрилий синім небом і кликав усіх, чиї серця ще гарячі, очі ясні, думки чисті, а в піснях оживає слово прадавнє» [15, с. 61], і недаремно, бо: «Через віки в людських серцях сміливих відлуння того заклику розлилося…» [15, с. 62].

Національний архетип «сокіл» відіграє також велику роль у трактуванні походження Герба України, він є уособленням птаха, символом войовничого й сильного народу: «…гербом своїм обрав народ український вільного золотого птаха – сонця живого втілення…» [15, с. 62]. І на нашу думку, саме таке трактування нашого Герба є більш вірогідним, ніж загальноприйняте.

Не менш цікаві, на нашу думку, у книзі «Злато Сонця, синь Води» архетипи «сонце» і «вода», що знайшли своє відображення на сторінках заклику «Сонця золотого стяги полум’яні». Народи, з яких згодом утворився український етнос, на думку дослідника В. Кривоноса, традиційно були сонцепоклонниками і актуальність сонячного образу на українських теренах досить актуальна [24].

Архетип «вода» відіграє не менш важливе значення у походженні державної символіки України, адже синій колір на Прапорі України може означати не лише небо, а й безмежні водоймища: Дніпро, Чорне море, озеро Світязь, і, за твердженням В. Кривоноса, розташована вода (на прапорі) на своєму природному місці, внизу, і виглядає доречніше [24]. «І дало сонце народу українському прапор свій золотий, полум’яний, – зазначає Н. Дев’ятко у творі, – а вода життя його омила, над часом владу даючи, над світом і над серцями людськими. І відтоді прапор український – жовте сонце і синя вода, навпіл між ними поділене його поле» [15, с. 62].

Звідси і відповідь, чому книга має саме таку символічну назву: «Злато Сонця, синь Води». «А хто його перевертає, – говориться далі, – той лихо на свою землю прикликає, розруху, бідність і духовне зубожіння, бо не зможе тоді сонце людей захищати і на добро благословляти…» [15, с. 62]. Зрештою, як сказала сама авторка під час презентації книги: «Звісно, якщо перевернути прапори, то це не значить, що все в нас одразу ж зміниться на краще. Коли зміниться сприйняття – зміниться і символ» [24].

Національний архетип «сонце» – уособлення світла, тепла, життєдайної сили, зустрічається також у ворожінні «Прадавній степ», в якому молоді волхви, чародії нового часу, зібралися біля священного багаття, щоб дати присягу протистояти справжньому, первинному злу – порожняві, байдужості, безвідповідальності, адже минула тисяча років, і тепер вони мають нагоду повернути народові віру у власні сили і живу пам’ять: «Здавалося кожному у ті хвилини, що не витримають вони, як не витримали їхні попередники, і не на тисячу років проклянуть землю, а навічно.

І згине їхня люба Україна у вогні і крові, та більше ніколи і в жодному народі не відродиться» [15, с. 135], розуміли, що тільки спільними зусиллями повернуть незалежність Україні: «Казкарі і волхви, чаклуни і мольфари, вожді і козацькі отамани, співці і характерники, поети і прості люди, що землю свою рідну люблять й іншої, чужої, загарбати не бажають, – всі різні, та суть одна, кожен із них має життя боронити від сірості і жадоби владної та пам’ять і пісні народу свого берегти від забуття» [15, с. 136]. У наведених прикладах архетип «сонце» є уособленням єдності українського народу, символом відповідальності за долю рідної землі.

У наступних рядках ворожіння «Прадавній степ» архетип «сонце» постає в образі України, яку треба захищати й берегти, бо вона для всіх одна-єдина, найдорожча: «Обіцяли навчати молодших і самі навчатися, і чужі творіння, золотим сяйвом життя сповнені, як свої, до людей нести, бо одне Сонце на всіх і сила його для всіх живих слів спільна, як і для всіх людей» [15, с. 138].

Отже, національні архетипи «сокіл», «вода» і «сонце» є уособленням волі, братерства, зміцнених і завойованих прадідами в чесному бою, рідної землі, образ якої в пам’яті народній – назавжди: «Злато Сонця і синь Води, сяйво очей ясних і глибина душі людської, слово прадавнє і сила його світ змінювати – такий дарунок людям вільним на зорі тисячоліття нового рідна земля дарує» [15, с. 138].

Сьогодні як ніколи є важливим вивчення й усвідомлення культури, історії нашої Вітчизни, літератури, особливо творчості митців рідного краю. Саме з цією метою – відродження і становлення світоглядних принципів українського народу, його національної гідності й самодостатності – об’єктом дослідницької роботи ми обрали твори книги «Злато Сонця, синь Води» (2014) нашої співвітчизниці, письменниці Дніпропетровщини, члена Національної Спілки письменників України, кандидата філософських наук – Наталії Володимирівни Дев’ятко (1983).

Аналізуючи національні архетипи у творах книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко, ми з’ясували, що найбільш виразними серед них є: «Україна», «народ», «сокіл», «вода», «сонце», які визначають історію, життя й культуру українського народу, є уособленням безмежної відданості рідній землі, прагнення безкорисно відстоювати волю і свободу Вітчизни.

У літературознавстві дослідженням архетипів займалися К. Юнг, Дж. Хіллман, Р. Чейз, Н. Фрай, Є. Мелетинський. Серед українських дослідників поняття архетип осмислюється – С. Кримським, В. Даниленком, Л. Тарнашинською, А. Шестак, А. Нямцу, Н. Зборовською, М. Севериновою та ін.

За основу своєї науково-дослідницької роботи (проєкта) з українскої літератури на тему "Національні архетипи у творах Н. Дев’ятко за книгою "Злато сонця, синь води" у 10 класі ми взяли обґрунтування національного архетипу, запропоноване українським філософом та культурологом, який виділив архетипи української культури, – С. Кримським.

Одним з найвизначніших національних архетипів, на думку дослідників, є архетип «Україна», що є уособленням рідної землі, жінки, матері, джерелом прагнення оберігати й захищати рідну Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї. У процесі дослідження ми прийшли до висновку, що в книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко архетип «Україна» постає у трьох образах, персоніфікованих у жіночій подобі, – юної дівчини, войовниці та матері.

Так, національний архетип «Україна» в образі юної дівчини уособлює дівоцтво, цнотливість, весну, кохання, що говорить про високу духовність і чистоту помислів українців, найчастіше зустрічається в легенді «Птах із барвистими крилами», казці «Загублена пам’ять», ворожінні «Прадавній степ». За допомогою архетипу «Україна» на сторінках книги розкривається чарівний і ніжний образ Вітчизни-дівчини, який завжди постає перед читачем у національному одязі, що свідчить про глибоку любов і шану українців до своїх традицій, культури, глибоке патріотичне спрямування книги «Злато Сонця, синь Води».

Також ми пересвідчилися, що національний архетип «Україна» постає не лише в образі ніжної й беззахисної дівчини, а й сміливої, й сильної, що понад усе любить природу, рідну землю, мужньо захищає все живе від небезпеки, розкриваючи найхарактерніші риси ментальності нації: стійкість, відчайдушність і непереможність народу у боротьбі за долю Вітчизни. То ж можна зазначити, що архетип «Україна» в образі юної дівчини розкриває самобутні риси характеру нації – самовіддану любов до свого народу, віру в його минуле й майбутнє.

Другий різновид національного архетипу «Україна» в книзі Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води» розкривається в образі землі-матері, що дає життя, справжньої господарки, поважної, заможної, лагідної та суворої. Наявність цього архетипу визначає шанобливе ставлення українців до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей національний архетип став джерелом прагнення оберігати рідну землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї.

Найглибше розкритий цей архетип авторкою на сторінках триптиху «Україно моя», у якому асоціюється вже не з юною дівчиною, а впевненою і сильною жінкою, матір’ю, захисницею свого народу. Цей архетип Україна-мати книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко є уособленням пам’яті народу про його героїчне минуле для вирішення нагальних проблем сьогодення у нашій державі: розбрату, втрати національної гідності, повернення віри в силу і міць нашої Вітчизни.

Отже, у книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко національний архетип «Україна» є уособленням рідної землі, святого й шанобливого ставлення до неї українського народу, прагнення безкорисно відстоювати волю й незалежність рідної Вітчизни, є найбільшою чеснотою нації.

Розглянувши наступний національний архетип «Україна» – прекрасну і жахливу, свавільну і мстиву жінку, ми зробили висновок, що сьогодні дедалі актуальнішим стає саме цей образ України, який на сторінках книги є своєрідним закликом до українців за духовне єднання з Вітчизною, з традиціями й культурною спадщиною народу, що були споконвічними автентичними рисами нації, уособлює весь народ український, його споконвічне прагнення понад усе любити рідну Вітчизну, боротись за її свободу й незалежність, душею прагнути до неї.

Найчастіше цей архетип зустрічається на сторінках триптиху «Україно моя», казки «Загублена пам’ять». Отже, за допомогою національного архетипу Н. Дев’ятко доводить, що тільки спільними зусиллями можна подолати людську зраду й безвір’я, визволити Україну з неволі, зберегти національні особливості нашого народу.

Наступним, важливим у книзі «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко є національний архетип «народ», що найглибше розкривається в легенді «Птах із барвистими крилами», думі «Поховані між гір», казці «Загублена пам’ять» за допомогою головних персонажів: Костика, Дмитра і його коханої Олени, мольфара Захара, Остапа та інших.

Ми переконалися, що досліджуваний нами архетип є уособленням духовного єднання українців з природою, народних месників, небайдужих до долі співвітчизників, рідного краю. Національний архетип «народ» в образі мешканців гуцульського села є також, на нашу думку, уособленням української нації, щирої, багатої, яку необхідно вберегти від знищення.

Глибоко й усебічно розкривається даний архетип і на сторінках казки «Загублена пам’ять», що є уособленням пам’яті народної, яку треба відродити й передавати від покоління до покоління, про національну гідність, про життєво важливий вибір кожного з нас: бути Україні, нашій нації з її співучою мовою, казковими традиціями й багатовіковою історією, чи ні. Отже, з наведених прикладів, робимо висновок, що національний архетип «народ» на сторінках книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко розкриває визначні риси української нації: волелюбність, незламне прагнення до щастя, бажання кращого майбутнього своїм нащадкам, щиру любов до свого роду, Вітчизни.

Яскравими національними архетипами в книзі Н. Дев’ятко також, є «сокіл», «вода», «сонце», що глибоко висвітлюються на сторінках заклику «Сонця золотого стяги полум’яні», ворожіння «Прадавній степ». Так, архетип «сокіл» має давню фольклорну основу, за традицією козаків називали соколами ясними, сизими. Сокіл є уособленням людини, її другом, помічником.

У заклику «Сонця золотого стяги полум’яні» цей архетип постає в образі душі загиблого козака, що віддав своє життя на чужій землі, уособлюючи пам’ять про рід свій славний, глибокий смуток за рідною землею, стійкість в боях за Вітчизну і закликає сучасне покоління до боротьби за вільну й незалежну націю, тим самим увиразнюючи значення тісного зв’язку між поколіннями, подіями минулих часів, прославлених звитягою козацькою, з подіями сьогодення. Ми переконалися також, що архетип «сокіл» відіграє велику роль у трактуванні походження Герба України, є уособленням птаха, символом сильного народу-захисника, а архетипи «сонце» і «вода» – у творенні державної символіки – Прапора України.

Народи, з яких згодом утворився український етнос, традиційно були сонцепоклонниками і актуальність сонячного образу на українських теренах досить актуальна. Звідси й відповідь, чому твір Н. Дев’ятко має саме таку символічну назву. На нашу думку, таке трактування державного Герба й Прапора є більш вірогідним, ніж загальноприйняте. На сторінках ворожіння «Прадавній степ» архетип «сонце» постає в образі України, яку необхідно захищати й берегти, бо вона для всіх одна-єдина, найдорожча. Отже, національні архетипи «сокіл», «вода» і «сонце» є уособленням волі, братерства, зміцнених і завойованих прадідами в чесному бою, рідної землі, образ якої в пам’яті народній – назавжди.

Отже, досліджувані нами національні архетипи «Україна», «народ», «сокіл», «вода», «сонце», які є домінуючими у творах книги «Злато Сонця, синь Води» Н. Дев’ятко, розкривають духовні ідеали української нації, легендарні образи та їх народну мотивацію, виховують пошану до традицій нашої Вітчизни, незламну віру в її силу й процвітання, є найвиразнішими художніми засобами і свідчать про неабияку майстерність письменниці й специфіку авторського стилю: «Злато Сонця і синь Води, сяйво очей ясних і глибина душі людської, слово прадавнє і сила його світ змінювати – такий дарунок людям вільним на зорі тисячоліття нового рідна земля дарує» [15, с. 138].

У процесі дослідження ми переконалися, що повернення до першооснов буття, відродження традицій, відтворення архаїчних уявлень про світ у творчості є неодмінною запорукою морального й духовного оновлення нації.
У подальшому плануємо дослідити інші національні архетипи цієї унікальної і такої важливої в наш час книги.

1. Архетипи української ментальності [Електронний ресурс].
2. Бійчук Г. Актуалізація архетипів національного підсвідомого засобами художнього слова : [На матеріалі творчості Григора Тютюнника] [Текст] / Г. Бійчук // Дивослово. – 2005. – № 11. – С. 9–13.
3. Бондаренко О. Українська ментальність в розмаїтті національних ментальних формоутворень й архетипів: історико-культурний аспект [Електронний ресурс] / О. В. Бондаренко // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – 2008. – Вип. 32. – С. 66–78.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1728 с.
5. Верест П. Український національний архетип [Електронний ресурс].
6. Вільшанський М. Рецензія на твір Н. Дев’ятко «Чорні вітрила надій». – [Електронний ресурс]: офіц. Сайт «Буквоїд».
7. Власенко І. Таємниці української душі [Електронний ресурс].
8. Грушевський М. Історія України. – Київ: Либідь, 1992. – 226 с.
9. Гурова І. Естетичне ставлення до світу – ментальна ознака побуту українців [Електронний ресурс].
10. Данильченко О. Архетипи героя та антигероя у творчості Тараса Шевченка [Текст] [Електронний ресурс] / О. Данильченко // Шевченкознавчі студії. – 2014. – Вип. 17. – С. 41–52.
11. Дев’ятко Н. [Електронний ресурс].
12. Дев’ятко Наталія Володимирівна [Електронний ресурс].
13. Дев’ятко Н. Якби я була чоловіком, нині я була б на майдані [Електронний ресурс].
14. Дев’ятко Наталія. [Електронний ресурс].
15. Дев’ятко Н. Злато Сонця, синь Води : фольк-реалізм / Н.В. Дев’ятко. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 140 с.
16. Демчук О. Архетип матері – єднальна ланка ранніх збірок Павла Тичин: [Урок-літературознавче дослідження. 11 клас] [Текст] / О.Демчук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – № 3. – С. 94–100.
17. Дружко М. Магізм і філософічність книги Наталії Дев’ятко «Казки Країни Сновидінь» [Електронний ресурс].
18. Дощик Р. Наталія Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води». – 2016 [Електронний ресурс].
19. Заржицька Е. «Міфічний хронотоп пригодницького твору». Рецензія на книжку: Н. Дев’ятко . Карта і компас : Скарби Примарних островів. Книга 1 [Електронний ресурс].
20. Кай О. Як знайти піратський скарб? [Електронний ресурс].
21. Квасниця І. Традиції та звичаї українців: В 2 т. /Авт.-упорядник І. Квасниця. – Київ: Гнозіс, 2007. – Т.1 – 407 с.
22. Когут О. Архетипні сюжети й образи в сучасній українській драматургії (1997–2007 рр.) : монографія [Текст] / О. Когут // Нац. ун-т вод. госп-ва та природокористування. – Рівне : НУВГП, 2010. – 440 с.
23. Кравченко О. (Девіль). «Історія людства розвивається по спіралі…» // Альманах «Форум». – 2011. – № 4. – С. 308–310.
24. Кривоніс В. «Злато Сонця, синь Води»: спроба епосу. Медитації довкола книги Наталії Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води». – Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2014. – 140 с. – [Електронний ресурс] український видавничий портал «Книгобачення».
25. Кримський С. Архетипи української ментальності [Текст] / С. Кримський // Проблеми теорії ментальності / Відп. редактор М.В. Попович. – Київ : Наукова думка, 2006. – С. 273–301.
26. Кримський С. Перспектива нового тисячоліття та зміна стратегій соціального інтелекту / С. Кримський // Магістеріум. – Вип.1, Історико-філософські студії / Національний університет «Києво-Могилянська академія». – Київ, 1998. – 144 с. – С. 63–70.
27. Кримський С. [Електронний ресурс].
28. Крук М. Рецензія «Злато Сонця, синь Води» – український фольк-реалізм». – 2015. – [Електронний ресурс] «Книжкова скриня».
29. Кужільна Л. Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу [Текст] / Л. Кужільна // Українська мова і література в школі. – 2004. – № 2. – С. 47–50.
30. Лисюк Н. Поняття архетипу в народній культурі [Текст] / Н. Лисюк // Дух і літера. – № 7–8. – с. 262–276 [Електронний ресурс].
31. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В.І. Теремка. – Київ : ВЦ «Академія», 2006. – 728 с.
32. Міщенко М. Українські національні архетипи: від колективного несвідомого до усвідомленої національної ідентичності (до актуальності методології архетипного аналізу) [Електронний ресурс].
33. Моклиця М. Основи літературознавства : [посібник для студентів]. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2002. – 192 с.
34. Морська Л. Ірраціональне пізнання в філософській думці України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук : спец. 09.00.05. Історія філософії” / Л. Морська. – Львів, 2003. – 20 с.
35. Павленко М. Як сама весна [Електронний ресурс].
36. Пахаренко В. «Серцем поділитись…» (Родинні архетипи у художньому світі Тараса Шевченка)» [Електронний ресурс].
37. Питайло І. Особливості українського менталітету: чому ми такі, якими ми є? [Електронний ресурс].
38. Процик І. Архетип і символ: проблеми визначення та взаємодії [Текст] / І.В. Процик // Актуальні проблеми слов’янської філології. – 2011. – Випуск XXІV. – Частина 2. – С. 368-377.
39. Процик І. Поняття архетипу в науковій літературі: генетико-теоретичний аспект [Електронний ресурс].
40. Салєй Л. Про свободу і фантазію // Національна бібліотека України для дітей. Проект «Краща література юним читачам» (КЛЮЧ) – 12 грудня 2015 [Електронний ресурс].
41. Северинова М. Культурні архетипи «софійність» та «Слово» як основа музично-драматичного потенціалу (на прикладі творчості Г. Гаврилець) [Текст] / М. Ю. Северинова // Культура України. – 2012. – № 37. – С. 75–84.
42. Северинова М. Значення та роль архетипів у етнонаціональній культурі [Текст] / М. Ю. Северинова // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2013. – № 2. – С. 124–128. – [Електронний ресурс].
43. Слухай Н. Архетипи в неосяжності Шевченкового космосу [Текст] / Н. Слухай // Слово і час. – 1999. – № 3. – С. 6-11.
44. Смітюх Г., Стрілецький В. Архетип «Україна» [Електронний ресурс].
45. Ткаченко О., Лахтар О. Українська романтична елегія й кордоцентризм: деякі аспекти взаємопроникнення [Текст] / О.Г. Ткаченко, О.С. Лахтар // Вісник СумДУ, Секція Філологія. – №1. – Т. 1. – 2007. – 145 с.
46. Урись Т. Архетип як естетична домінанта художнього вираження модусу національної ідентичності в сучасній українській поезії [Текст] / Т. Урись // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Випуск 1(35). – 2016. – С. 96–100.
47. Ференц Н.С. Види художніх образів. Основи літературознавства [Електронний ресурс].
48. Хропко П. Оберігаючи менталітет нації. Українська література. – Київ: Ковчег, 2003. – С. 7.
49. Шевченко Т. Гайдамаки / Т. Шевченко; прим. та комент. Л. Ушакова; худож.-оформлювач Б.П. Бублик. – Харків: Фоліо, 2013. – 667 с.
50. Шестак А. Архетипи в поезії Т. Шевченка: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.01.01. – українська література / Шестак Анна Михайлівна; КНУТШ. – К., 2009. – 20 с. [Електронний ресурс].
51. Шумило Н. Під знаком національної самобутності/ Н. Шумило. – Київ: Задруга, 2003. – 354 с.
52. Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэзии / К.Г. Юнг – // Юнг К.Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство / [отв. ред. С. Л. Удовик ; пер. с англ. Г. Бутузов (К.-Г. Юнг), О. Чистяков (Э. Нойманн)]. – М. : REFL-book ; К. : Ваклер, 1996. – С. 9–29. – (Серия “Актуальная психология”). – [Електронний ресурс].
53. Юнг К. Сознание и бессознательное. – Минск: Попурри, 1998. – 656 с. – [Електронний ресурс].
54. Юнг К. Об архетипах колективного бессознательного / К. Юнг – СПб. – Минск: «Олимп»; ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 1997. – [Електронний ресурс].
55. Юнг К. Об архетипах коллективного бессознательного // К. Юнг. Архетип и символ. Серия: Страници мировой философии / Перевод с нем. А.М. Руткевича. – Минск: Ренесанс, 1991. – 304 с. - [Електронний ресурс].